Османська Імперія (53923)

Посмотреть архив целиком



План

  1. Вступ.

  2. Крах Сельджуцького султанату в Малій Азії. Виникнення держави турків-османів

  3. Середньовічний турецький (османський) етнос

  4. Формування Османської військово-експансіоністської держави. Турецькі завоювання XIV ст.

  5. Навала Тимура та її наслідки. Розпад Османської держави

  6. Відбудова Османської держави

  7. Падіння Константинополя. Створення Османської Імперії

  8. Османська імперія в епоху розквіту

  9. Ослаблення й занепад турецької могутності

  10. Висновки.






























  1. Вступ
    Занепад великосельджуцької могутності після смерті Мелік-шаха та Нізама аль-Мука (1092) прискорив розпад єдиного Сельджуцького султанату на цілий ряд незалежних держав, у яких тюрські завойовники залишилися панівним прошарком населення. Одною з таких держав - уламків колишньой великої суннітської імперії став Конійський (Румський) султанат у Центральній Антанолій. Саме на руїнах цієї держави утворився зародок май бутньої Оманської Імперії.



  1. Крах Сельджуцького султанату в Малій Азії. Виникнення держави турків-османів.

З 1116 р. столицею автономного сельджуцького султанату Малої Азії стала Конья (звідси походить і назва Кенійського султанату). Територіальне ця тюркська держава охопила переважну частину півострова та частину Вірменського нагір'я.

Протягом XI-XII ст. в Анатолію переселилися від 0,5 до 1,1 млн. тюркських кочовиків, що дало поштовх масованій тюркізації півострова. Але, залишившись скотарями, завойовники знайшли свою, вільну до того екологічну нішу регіону (гірські пасовиська), що гарантувало їм відносно мирне співіснування з підкореними народами: греками (виноградарями й ремісниками), вірменами (торговцями й землеробами), лазами (рибалками й мореплавцями) тощо. Лише з курдами (також тваринниками гір) відносини залишались напруженими, хоч нелегкий синтез відбувався й тут.

Незважаючи на терор нізаритів, хрестоносну агресію, війни з Візантією та ворожими тюркськими ролами Дзиишменідів (які контролювали ігіаніч Анатолії), Кенійський, або Рурський , султанат досить довго залишався могутньою державою регіону. І кати в 1176 р. розпутний візантійський Імператор Мануіл І Комнін (1143-1180) спробував повернути собі контроль над Малою Азією, авантюра скінчилася для греків катастрофою при Міріокефалокі (1176). Заманивши «ромеів» у вузьку ущелину Цивріца, сельджуки з луків розстріляли ворога з двох боків майже впритул. Дно Цивріці було забито трупами, а Конійський султанат став незаперечним хазяїном Анатолії.

Апогею могутності сельджуцький Рум досяг за часів царювання султана Ала ад-діна Кейкубада І (1219-1237). Його влада поширилася на всю Малу Азію й частину Криму (де Сельджукіди окупували багатий порт Сугдею - суч. Судак), та через п'ять років після смерті великого кенійського султана на півострів удерлися могутні монголи, з якими пов'язаний крах Кенійського султанату.

Вирішальна битва сталася навесні 1243 р. біля тори Кьоседак (північний схід Малої Азії). Султан Гіяс ад-дін Кейхосров П (1237-1245) мобілізував колосальну армію (180 тис. вояків), до якої, крім тюрків, влилися тисячі найманців-професіоналів (греків, арабів, «франків», вірмен, курдів), але жах перед «непереможністю монголів» паралізував волю сельджуків до опору, і 30-тисячний експедиційний корпус Бачу-нойона за підтримки кількох грузинських та вірменських князів розтрощив строкате сельджукідське військо. Султанат розпався на півтора десятки дрібних «князівств» (бейліків), володарі яких покірливо визнавали сюзеренітет монгольських Хулагуїдів.

Останньою спробою возз’єднання загально анатолійської тюркської державності стало повстання Джимрі («Простолюдина»), народне військо якого в 1277 р. здобуло Конью та оголосило свого ватажка султаном, але князі уділів не захотіли жертвувати своїми «суверенітетами»: в 1278 р. «бунт» потопили в крові, Джимрі захопили в полон і з живого зідрали шкіру. А коли в 1307 р. останнього представника династії Великих Сельджукідіа Руму (Гіяса ад-діна Месуда III) задушили монголи, Кенійський султанат утратив будь-які сподівання на відродження.

Серед бейліків, на які розпався Кенійський султанат, було декілька відносно великих (Герміян, Караман, Кастамону, Ментеше, Карасі, Сарухан), але зародком нової могутньої імперії став невеликий Османський бейлік, розташований у північно-західній західній кінцівці півострова (столиця м.Сьогют). Його виникнення пов’язують із діяльністю вождя огузького племені кайн Ертогрула (?-1281/88), який, рятуючи своє невелике плем’я (400-500 шатрів) від монгольського геноциду, вивів його в малодоступну для тільного ока Хулагуїдів окраїну Анатолії. Ці землі Ертогрул дістав на правах ікта від одного з сельджуцьких князьків. але поступово, позбувшись обтяжливого сюзеренітету, здобув певну автономію й назвався еміром. Помер Ертогрул у віці не менше за 90 років, а його наступником і спадкоємцем став «пізній син» Осман (1258-1326), від імені якого пішла й назва могутньої у майбутньому імперії, й найменування нового тюркського етносу - турків-османів.



  1. Середньовічний турецький (османський) етнос.

Виникнення турецько-османського етносу стало результатом складного синтезу багатьох етноантропологічних субстратів, але початковими, складовими його етногенезу були два основних компоненти: частина огузо-туркменських кочових тюрків (які в антропологічному плані належали до індосередземно-морської гілки великої європеоїдної раси) і місцеві, завойовані сельджуками в Анатолії, народи (європеоїдні греки, вірмени, лази, курди тощо).

Пізніше через Балкани до Малої Азії прибули залишки гузів й печенігів (із степів Південної України), а внаслідок масштабних турецьких завоювань XIV-XVI ст. суттєву роль в етнічній історії турків відіграли українці, росіяни, болгари, серби, чорногорці, албанці, румуни, угри, молдавани, інші поневолені народи, а також певна кількість арабів, коптів, ефіопів і негрів.

З Їхнього синтезу склався строкатий етнічний симбіоз, в якому панівним антропологічним типом став середньоазіатський варіант балкано-кавказької гілки великої європеоїдної раси.

Мовою науки її діловодства в тюрків-мусульман спочатку була арабська або фарсі, але за османських часів неподільно запанувала старотурецька (староосманська) мова, яка, зберігаючи тюркську лексичну основу та відносно просту тюркську граматичну структуру (6 відмінків, 2 числа, З часи й 5 станів тощо), увібрала велику кількість арабо-перських елементів. Писемність базувалася на арабській в’язі.

Основу соціальної структури османів становила базована на загальноісламських канонах патріархальна полігамна родина, в якій жінка мала принижений статус. Шлях до шлюбу з турчинкою відкривав тільки калим (наречений купував собі дружину в її батьків), але в османських гаремах абсолютну більшість складали іноземні наложниці (рабині, полонянки тощо), причому діти від усіх (і дружин, і одалісок) вважалися за батьком-турком повноправними й рівними османами.

Це гарантувало високий приріст турецького населення і з лишком покривало демографічні втрати від нескінченних воєн, епідемій та усобиць, забезпечувало стабільне зростання середньовічного османського етносу. В гаремах процвітали жахливий інститут євнухів і лесбіянство, а на сторожі суспільної моралі, крім мусульманського права, стояв звичай кривавої помсти.

В господарстві продуктивно співіснували орне землеробство й садівництво (пшениця, ячмінь, овес, бобові, цитрусові, бавовник, маслини, фрукти, виноград, баштанні), кочове й відгінне скотарство (коні, кози, вівці, верблюди), торгівля (особливо транзит та работоргівля) й ремесла (насамперед ткацтво, виробництво килимів і зброї).

У традиційній турецькій їжі переважали страви борошняні (коржі, каші, плов), молочні (сир, бринза) та м’ясні (шашлик, кавурма, кебаб - переважно з баранини), а також «у широкому асортименті» овочі, фрукти, юшки (як на бульйоні, так і на молоці) та ласощі. Серед напоїв найпопулярнішими залишалися чай, кава, шербет і кисломолочні айран та йогурт.

Одяг чоловіків складався із штанів, сорочки, пояса (кушак), короткого жилета й куртки, їх завершували чоботи або туфлі із загнутими носками на ногах та феска або тюрбан на голові. Жіночий одяг передбачав наявність шальвар, широкої сорочки, широкої довгої сукні й великої хустини на готові, а на вулиці все це обов’язково покривала чадра.

Типи житла були різноманітними й залежали від кліматичних та господарських особливостей.

Кочовики жили в шатрах з козячої вовни, повстяних наметах або юртах, осілі землероби - в глинобитних будівлях із внутрішнім двориком, а в лісистих місцевостях - у зрубах або напівземлянках. Обов’язковим був поділ житла на чоловічу (селямлик) і жіночу (гарем) половини. Внутрішнє начиння складали килими, циновки, низькі статики й ліжка та скрині для речей, а для опалення й приготування їжі використовували тандир (вогнище до 1 м завглибшки) і мангал (переносну жаровню).

Бурхлива історія, військово-деспотичний характер влади, постійна територіальна експансія та переважно вдалі результативні війни виховали в середньовічних турках войовничість, великотурецьку пихатість, неабиякий потяг до мирських угіх, надзвичайне чиношанування й підлабузництво, стійкість у боях, але скромне працелюбство, суннітський корпоративізм і фанатизм та надзвичайно зверхнє ставлення до всіх «невірних». До цього треба додати повагу й жах перед будь-якою владою, шанування багатства (особливо здобутого війною або торгівлею), гордість за імперію, надзвичайний практицизм щодо науки й мистецтва та сімейственість (і в хорошому, і в поганому сенсі цього слова).


Случайные файлы

Файл
23639-1.rtf
168878.rtf
8165.rtf
117251.rtf
116365.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.