Даниил Галицкий и его внутренняя и внешняя политика (Данило Галицький - його внутрЁшня та зовнЁшня полЁтика) (Danilo)

Посмотреть архив целиком

15

Данило Галицький - його внутрішня та зовнішня політика


По Романі залишилися два малолітні сини, Данило і Василько; їx опікункою і регенткою була Романова вдова - нe знаємо її ні імені, ні роду - жінка енергійна, з політичним хистом, що всіма силами намагалася утримати для синів їх батьківщину. Але недавно зорганізована держава не могла існувати без керми сильного володаря. Підпорою Романовичів були тільки волинські бояри, прив'язані до своєї династії, що розуміли значення великої держави i бажали утримати її в цілості й силі. іншу політику повели галицькі бояри: вони уважали зв'язок з Володимиром невигідним для себе, вирішили розірвати його i самим взяти владу в свої руки. Вони намагалися позбутися Романовичів, а на їx місце шукали coбi слабих князів, що в усьому йшли б під боярським проводом. У справи Галицько-Волинської держави почали втручатися сусідні держави, Угорщина й Польща, i так настав період сорокалітньої громадянської війни (1205-1245).

У перших роках, на заклик бояр, оселилися в Галичині три князя Ігоровичі, сини героя походу на половців. Але вони не захотіли піддатися під боярську опіку, почалася боротьба, i молоді князі уладили різню, в якій полягло до п'ятсот вельмож. Далі бояри пробували самі, без князів правити Галичиною. В 1213 р. могутній проводир боярства, Володислав Кормильчич, проголосив себе галицьким князем. Це була нечувана подія в тодішньому світi, i таке «вокняження» боярина спричинило серед князів обурення («не пристоїть бояринові князювати»). Тоді Угорщина i Польща взаємно порозумілись i виступили немов би в обороні прав Романовичів. Але невдовзі союзники відкрили свої карти: на основі умови у Спишу (1214) галицьким королем став угорський королевич Коломан (1214-1219), одружений з польською князівною. Так два сусіди Галичини готувалися взяти її пiд свою спільну владу. Але галицькі бояри знайшли coбi нового князя в оcoбi Мстислава (1219-1227), славного лицаря; компромісовою політикою він намагався стримати плани завойовників. Все-таки угорські війська зайняли Галич, а поляки забрали землі на заході від Бугу.

Збирання земель. Тим часом Романовичі дійшли зрілих літ i почали боротьбу за відбудову Галицько-Волинської держави. Данило, як старший, мав провід, а Василько був його вірним помічником i союзником. Данило зайнявся наперед збиранням волинських земель, що були в руках інших князів, або під владою Польщі. Повільними, витривалими заходами від здобув наперед столичний Володимир (1214), далі Берестя i Забужжя (1219), Луцьк з Пересопницею (1225), пізніше Белз (1234). Це були давні землі роду Романа. Населення Волині було дуже прив'язане до своєї династії i готове було до жертв для неї. Володимирські бояри не залишали Романовича навіть тоді, коли вони в нестатках скиталися по різних місцях. Спираючись на сили Волині, Данило розпочав війну за Галич.

Ця боротьба коштувала немало зусиль. Проти Данила ворожим фронтом стали галицькі бояри, що боялися сильної княжої влади i вживали всяких засобів, щоб сина зненавидженого Романа не пустити до Галича. Проти Данила виступали також тi князі, що змогли сісти на галицькому престолі; Мстислава Мстиславича, Данило приєднав coбi, взявши його дочку за жінку, але пізніше Галич зайняв чернігівський князь Михайло Всеволодович з Ростиславом, i вони повели уперту боротьбу проти Данила. Найгрізнішим противником була Угорщина, що обсадила своїм військом головні городи, притягнула на свій бік частину бояр i готувалася затримати Підкарпаття під своєю владою. Данило, користуючися з сприятливих обставин, двічі (1230 i 1233) здобув Галич і вигнав з нього yгpiв, але щойно за третім разом, 1238 р. засів у наддністрянській столиці остаточно. Але тим ще війна не закінчилася: Угорщина зібрала нові сили, зв'язалася з своїми боярськими прихильниками i Ростиславом, притягнула на допомогу полякiв, і ця велика коаліція виступила проти Данила. Але в остаточному бою під Ярославом 1245 р. Данило переміг i поширив свою владу на всю Галичину.

Опис цієї сорокалітньої боротьби за Галичину подає Галицько-волинський літопис. Живими фарбами зображено в ньому тi соціальні i політичні сили, що діяли в країні. Боярство розвинулось у могутній клас i захопило всю владу. Сили бояр спиралися на велику земельну власність - князі роздавали впливовим боярам в управу городи i волості. Також соляна промисловість, що мала тоді велику господарську роль, була в руках бояр; наприклад, соляні склади в Коломиї, що їх Данило бажав призначити на утримання війська, попали у володіння бояр. Боярство дійшло незвичайного добробуту i багатства. Коли здобуто двір Судислава одного з визначних боярських провідників, знайдено там масу всякої зброї, харчів та інших припасів. Коли угри хотіли того самого Судислава ув'язнити, "він у золото перемінився», тобто дав багато золота i викупився. Бояри мали свої військові відділи i залежних від себе клієнтів. Літопис описує, як їхав до Галича могутній боярин Доброслав: «в одній сорочці, запишаний, ані на землю не дивився, а галичани бігли при його стремені". 3 князями поводилися бояри зневажливо, з презирством. Одного з претендентів, що приїхав здобувати Галич, Мстислава пересопницького, бояри на глум вивели на могилу i заявили: «От, княже, ти посидів на Галичиній могилі, то так, як би княжив у Галичі»,- і він вернувся ні з чим. Зневажали i самого Данила, - під час бенкету один з бояр хлюпнув йому в лице вином із чаші. Могутні вельможі з насміхом зустрічали накази князя, самі ділили між собою державні доходи i грабували населення. Боярський клас не проявляв ніякого державницького хисту. Руйнуючи авторитет князя, бояри, натомість, не вміли нічого збудувати. 3 облесною покорою зустрічали чужинницьку окупацію, безсоромно продавали свою країну мадярам.

Данило намагався знищити цю здеморалізовану аристократію. Щоб здобути противагу проти бояр, він спирався на міщанство i селянство. Ці класи, гноблені i нищенні боярами, з ненавистю ставилися до своїх гнобителів i шукали захисту та допомоги у князя. Як міщани ставали по боці Данила проти бояр, видно з облоги Галича 1237 р.; як тільки князь повернувся до них з закликом, вони крикнули: «Це володар наш, Богом даний!» - i пустилися до нього, «як діти до батька, як бджоли до матки, як спрагнені води до джерела». Данило дбав про те, щоб задовольняти потреби народу; наприклад, вислав свого печатника Курила* до Бакоти*, на Пониззя (Поділля), щоб розслідити зловживання бояр, i тим способом «утихомирив землю».

Данило бажав скріпити прихильні княжій владі міські елементи i зайнявся будуванням нових міст. Татарська небезпека примушувала його ставити нові оборонні городи, а при городах виростали міста. Немале значення мав тут вплив Західної Європи, де князі для збільшення своїх доходів засновували міста, як осередки промисловості i торгівлі. Літопис оповідає докладно про заснування Холма, що Данило «почав призивати захожих людей - німців і русь, чужоземців i ляхів; вони йшли день-у-день, ремісники i майстри всякі, що втікали від татар, сідельники, лучники, сагайдачники, ковалі заліза, міді й срібла, - i було життя, i наповнилися двері довкола городу, поля i села». Міста ставали союзниками князя у боротьбі з боярами.

Данило залучив до державного будівництва також селян. Він утворив з селян нове військо, тяжку озброєну піхоту, що зайняла місце боярських дружин. Це військо, цілком залежне від князя, дало йому змогу знищити боярську анархію i протидіяти чужоземним наїздам.

Перемога під Ярославом розв'язала руки Данилові й дала йому змогу присвятити увагу внутрішнім справам. Biн провів глибокі реформи в ycix галузях життя. Супроти «коромольного» боярства він перейшов до каральних дій: багатьох стратив, у багатьох сконфіскував землі, які роздав новому, служилому боярству. За Данила спішно збудовано низку нових міст, населення яких разом із служилим боярством стало підпорою князя. Звернено також увагу на положення смердів, на їx засяг обов'язків супроти бояр.

Реформаторська діяльність Данила була перервана новим лихом: рухом татар на захід. На початку 1241 року татари здобули Колодяжин, Кам'янець, Данилів, Крем'янець, Галич, Володимир, «інниї гради, многі їм же ність числа» i посунули далі на захід. 1242 року, довідавшись про смерть великого хана Угедея, вони повернули на схід.

Отаборившись над Волгою, татари почали викликати до Золотої Орди князів, щоб затверджувати їх на князівствах. Першим у 1242 чи на початку 1243 року поїхав Ярослав, князь Володимирсько-Суздальський. За ним вирушили князі північні в 1244, 1245 роках. У 1246 році майже одночасно виїхали Михайло Чернігівський та Данило. До Данила звернулися татари з вимогою: «Віддай Галич". Можливо, хтось із князів просив Галич у татар. Становище Данила було тяжке, бо він не міг вступати в боротьбу з татарами, якщо за ними стояли Ростислав з уграми, а головне - боярська опозиція.

Данило дістав від татар підтвердження прав на все князівство, але мусив визнати себе «мирником» - союзником, татарським васалем, підпоручником хана. Порівнюючи з іншими князями, прийняли його «милостиво", але почуття образи було глибоке i у князя, i в ycix пiддaниx. "О, зліше зла честь татарська!», - рeзюмувaв ці переживання літописець.

Дійсно, щойно закiнчив Данило 40-літню боротьбу за об'єднання Романової держави блискучою пepeмогою, як мусів визнати себе xaнcьким «холопом». Усе життя тепер присвячує він підготовці до нової боротьби - за звільнення від татарської кормиги, будує фортеці, а разом з тим шукає зв'язків у Західній Європі.

Однак, виявилося, що, не зважаючи на моральне приниження авторитет Данила значно зpic після відвідин у хана. Він повернувся з ярликом хана, як його васал, i таким чином міг сподіватися на захист збоку татар в разі будь-яких конфліктів. Так зрозуміли його становище сучасники, які зі страхом чекали на новий напад татар.

В першу чергу змінилося ставлення Угорщини. Той самий король Беля IV, який протягом стількох років боровся з Данилом i відмовив йому, коли він просив для сина Льва руки дочки його, Констанції, тепер прислав caм послів з пропозицією шлюбу. Щоб закінчити справу з претензіями Ростислава на Галичину (Ростислав був одружений з другою дочкою Белі IV), Беля дав йому окреме князівство-банат між Дунаем, Савою и Моравою - Мачву. Року 1247 відбувся шлюб Льва з Констанцією і укладено згоду Данила з Белею. Але, незважаючи на цю угоду, Беля затримав титул «короля Галіції i Лодомерії».

Ще важливішими були стосунки з папою Інокентієм IV. Початок їх залишається неясним. Посол папи де Пляно-Kapпіні, по дорозі до татар, зустрів 1246 року в Ленчиці у Конрада Мазовецького Василька, а потім гостював у нього в Володимирі. Там він намовляв Василька та руських єпископів, яких скликав князь, до унії. I Василько, i єпископи відмовилися щось на це відповщати i радили відкласти питання до повороту Данила від хана. Питання про притягнення Данила мало для папи Інокентія IV велике значення: i своїй спробі зорганізувати оборону християнства від татарської небезпеки він хотів спертися в першу чергу на кpaїни, безпосередньо загрожені: Угорщину, Чехію, Сербію, Польщу, Литву та Галицько-Волинське князівство.

Збереглося листування між папою i Данилом після його повернення від хана. 3 цих листів видно, що для Данила головним була організація проти татарської допомоги, i він хотів знати, чи буде вона. Справа була для нього актуальна, бо якраз під час цього листування воєвода Куремса знову вчинив напад на Поділля та Волинь.

Папа звертався з листами не лише до Данила, але й до Олександра Невського, князя Суздальського, якого закликав теж до об’єднання. Але тими заходами мав він на меті встановити лише оборонний фронт для захисту Західної Європи від татарських нападів, а не активну боротьбу з ними. Данило сподівався, що буде зорганізований хрестоносний похід, прийдуть на допомогу полки західних держав.

В той час прибула папська делегація, яка привезла Данилові корону. Для нього було ясно, що в таких умовах коронування тільки ускладнить відносини з татарами, не даючи йому нічого конкретного для боротьби з ними. Тому Данило не прийняв корони, i на цьому закінчилася справа до 1253 року.

Але з короною зв'язана дуже важлива справа: в листуванні папи з Данилом i Васильком папа називав їх обох «rex», а державу 1246 року - королівством», А. Великий слушно пише, що тоді в середині ХІІІ ст., в такому питанні, як титулування володаря i його держави, «Апостольська столиця не могла допуститися грубого недогляду та порушення політично-правного устрою тодішньої Європи"... «Римська курія мусила мати докладні інформації про фактичний стан України, головно про її політично-правне положення в cвiтi».

Питання це набуває ще більшого значення, якщо порівняти це титулування братів Романовичів з титулуванням Олександра Heвського. В листі до Maгicтpa Тевтонського ордену папа згадує, що вислав листи до «Данила, достойного короля Русі та до шляхетного мужа Олександра, князя Суздальського». Тут впадає в око різниця в титулуванні обох володарів. Цікаво, що в 1247 році «світлим королем Володимира» називає папа Василька, а «світлою королевою" Дубравку, його дружину. Таким чином, Василько, нібито "удільний" князь, має в очах папи вищий титул, ніж великий князь Суздалський та Володимирський - Олександр.

Питання про титул України, як королівства, має довгу історію. Ще коли син Ізяслава I - Ярополк - 1074 року звернувся був до папи Григорія VII, то папа іменував його, позбавленого держави «королем» («rex») русичів, а Болеслава, короля Польського - тільки князем ("dux»).

Пізніше, в 1214 році, коли Андрій II Угорський домагався коронування сина Коломана, він не просив піднести його до гідності короля, а писав, що «народи Галичини... просили ..., щоб ми поставили їм нашого сина Коломана на короля», а сам він з 1214 року іменував себе королем Галичини.

Становище змінилося в 1253 році, коли Данило почував себе сильнішим, а головно - уже твердо вирішив повести боротьбу з татарами. Тож, коли виявилося, що татари рушають на Галицько-Волинську державу, він знов звернувся до папи по допомогу. Папа проектував зорганізувати велику коаліцію держав: Польщі, Чехії, Моравії, Cepбiї, Померанії, і проповідував хрестоносний похід. В таких умовах Данило погодився прийняти коронування, яке відбулося тихо в Дорогичині, під час походу Данила на ятвягів. «Прийняв вінець від Бога, від церкви св. Апостолів, від стола св. Петра, від отця свого папи Інонентія i від ycix його єпископів», - записано в літописі.

Проте, коли обіцянки допомогти в боротьбі з татарами не зреалізовано, не вважав i Данило себе зв’язаним обіцянкою унії з Римом. Побачив i папа, що в цьому відношенні Данило нічого не зробить. Щоправда, 1257 року новий папа Олександр II загрожував Данилові викляттям за те, що відступив від послуху Римській Церкві.

Цікаво, що найновіші дослідники, католики, не надають події, що відбулася в Дорогичині, значення коронування: вона нічого не змінила в положенні Данила, який уже був з самого початку королем. Корона ця була лише логічним розвитком політичних подій, - пише М. Cтaxiв. «Татарська небезпека ... була вистарчальним поштовхом i причиною до цього обостороннього зближення між Римом і Данилом та уділення й прийняття корони. Справа церковного з'єднання була тільки справою похідною. Спільна небезпека, а не що інше, зв'язала обидві сторони. Корона була політично-правним актом визнання за Данилом спадкових прав до давнього Київського королівства та зовнішнім його символом».

Tому в римських реєстрах нема жадних записів про пересилання корони. Вона була надіслана як дарунок, як засіб визначити з-поміж різних претендентів правного спадкоємця, i Інокентій IV визначив Данила, а не Олександра Суздальського королем-спадкоємцем давнього королівства Русі. «Традиції княжого i королівського Києва перейшли легально на Захід, а не на Північ у Москву, яка ніколи не добилася того титулу i повищення аж до XVII ст.», - пише А.Великий. В цьому полягає глибоке значення події в Дорогичинi. Перед масою політичних мотивів, - писав О.Є. Камінський, -«ця справа церковного порозуміння відходить наче в другий план".

Як вище згадано, Данило намагався нав’язати міцні зв'язки з сусідами. Ще до татарської навали він мав якісь стосунки з Австрією. У 1246 році був забитий герцог Австрії Фрідріх ІІ, який не залишив спадкоємців. Претендентками на престол виступили: сестра герцога, здружена з королем Чехії Пшемиславом II Оттокаром, та племінниця Гертруда, з якою р. 1252 одружився син Данила - Роман. Це викликало Війну Австрії з Чехією. На захист Гертруди та Романа склалася ціла коаліція - з Белі IV, Данила, герцога Баварського, польських князів Болеслава Малопольського та Владислава Опольського, литовських військ під проводом князьків Товтида та Едивіда. Значні сили союзників пішли на Чехію, але, пограбувавши й сплюндрувавши околиці Опави й Оломюца в Mopaвiї, повернулися. На перешкоді стали неприязні відносини союзників. 1253 року Роман примушений був покинути Австрію та Гертруду.

Складні зв'язки встановилися у Данила з польськими князями. Після смерті Лешка почалися міжусобні війни, в яких Данило підтримував Конрада Мазовецького та його синів. Під час цих війн 1243 року Данило з Васильком заволоділи Люблином.

Після смерті Конрада Данило підтримував добрі відносини з обома лініями польських князів - Краківською та Мазовецькою, зміцнивши їх шлюбом: дочка Данила Предслава була одружена з Земовитом Мазовецьким.

Литовські племена, що їx «примучив» свого часу Роман, чинили постійні напади на Волинські землі. «БЪда бЪ в землЪ ВолодимерсьтЪй от воевання литовского и ятвяжьского", - писав літописець. Угода між Романовичами та князями Литовським i Жомоїтським трохи послабила гостроту, але ятвяги не припинили нападів. Лише литовські князі виступали як союзники Романовичів, інші - як вороги. У 1230-их роках князь Мендовг почав формувати э литовських племен єдину державу. Підкоряючи своїй владі дрібних литовських, а також українських та білоруських князьків, він шукав добрих відносин з Романовичами i допомагав їм у боротьбі з ятвягами. В 1252 р. (?) Данило навіть одружився з його племінницею, сестрою Товтовіла.

Проте, швидке зростання сили Мендовга викликало почуття небезпеки в Романовичів i привело до війни, наслідком якої Данило здобув ряд міст, серед них - Городно. Меядовг відступив Чорну Русь, Новогрудок, Слоним, Волковийськ - Даниловому синові Романові, який одружився другим шлюбом з дочкою князя Гліба. Свою дочку Мендовг видав за молодшого сина Данила - Шварна.

Після смерті Мендовга, син його Войшелк передав Шварнові литовський престол, а сам прийняв православ’є i пішов до монастиря. Таким чином на короткий час Литва опинилася під владою Данилового сина. Ця литовська політика була найбільш вдалою з усієї зовнішньої політики Данила.

Тут треба згадати ще один шлюб, який має значення, але пізніше шлюб Данилової дочки, Coфiї, з графом Тюрингії Шварцбургом на початку 1250-их pp. Син їx додав до свого прізвища слово «poйсен», i після нього велика провінція Тюрингії називалася «Poйсен".

Велику перешкоду бачив Данило у так званих татарських людях. У 1250-их роках цей антикнязівській рух, татарофільський рух охопив широку територію Волині та Київщини (в області Случа, Тетерева, Бога). Літописець згадує побіжно, що під час походу Данила на Литву татари порозумілися з населенням Бакоти, головним пунктом Пониззя, i призначили туди свого баскака. 3 Бакотою ще під час боротьби з галицькими боярами довелося вести тяжку боротьбу. Це був аж до татарської навали значний осередок антикнязівської опозиції. Данило здобув Бакоту, але як тільки відійшли його війська, вона знову віддалася татарам.

Боротьба з татарськими людьми була дуже тяжкою: на допомогу їм прийшов у 1252 poці воєвода Куремса, i це створило дуже тяжкі умови для Данила. Про наступ татар Данило заалярмував папу, але жадної допомоги не дістав. Тоді він розпочав боротьбу власними силами.

Син Данила, Лев III пішов на Межибожжя, Данило з Васильком зруйнували Болоховську землю, син його Шварно плюндрував міста над Тетеревом i Случою. Був цілком знищений Возвягель, а населення його виведено. Ці приклади свідчать, яка жорстока була боротьба з татарськими людьми. «Татарське" населення та «болоховці" покорилися. Куремса був заслабий, щоб захистити їx, сили його були недостатні для боротьби з усіма Романовичами.

Відносини Данила та Василька з єпископами не були добрі. Усі єпископи належали до боярської опозиції, i князі боролися з ними. Перемиський єпископ був забитий двірським чоловіком Андрієм; Галицький Артемій втік до Угорщини, а Угровський Йоасафа, який, сам себе проголосив митрополитом після татарської навали, Данило вигнав, катедру зліквідував, а замість неї заснував катедру у Холмi i сам призначив єпископом Івана. Володимиські єпископи були також у повній покорі Василькові. Вони походили переважно з монастиря св. Данила, а Никифор Стенила був Васильковим урядовцем.

Данило виявив себе видатним адміністратором. Тільки наставали мирні часи - він будував нові міста, села. Biн заснував Данилів, Львів, Холм, що його зробив своєю столицею. Приходили до нього «німці i русь- іноязичники й ляхи, - нотував літописець, - идяху день i ніч", i підмайстри i майстри, i ремісники різних фахів які втікали від татар, «бЬ жизнь и наполниша дворы, окрест града поле и лЬса». Відзначаючи розмах колонізаторської діяльності, літопис писав, що за Данила у Галичині та на Волині засновано 70 міст, в яких розгорталися промисли, ремесла, будували пишні будівлі, храми.

Княжий двір Данила у Холмі став визначним культурним осередком, в якому складали літопис, що став частиною Волинського. Знавці вважають його «перлиною» серед українських Літописів. Писав його спочатку «печатник» - канцлер Кирил, а пізніше єпископ Іван.

Двір Данила відзначався пишнотою, розкішшю. Як при європейських королівських дворах, тут відбувались турніри, виступали співаки, музики. Вживалося тут різних мов, але панувала латинська, властива тодішнім королівським дворам Західної Європи.

Державу Данила добре знали в Європі: вона репрезентувала Україну-Русь. В англійській енциклопедії XIII ст. Бартоломея написано: «Галиція розлога й багата країна, quae nunc Rhutenia a pi ribus nominatur», себто Галичину ототожнювали з Руссю.

Велике значення мало висвячення Кирила митрополитом Київським за вказівкою Данила: цим підкреслювалося наступність Галичини від Києва.

Данило почував себе наступником влади київських князів. I яскраво виявлено в Літописному Холмському зводі 1246 року. веденому, можливо, печатником Кирилом. У цьому зводі привертає увагу міжнародній його характер: велич руської землі поставлено в зв'язок з пoдiями угорськими, польськими, литовськими, чеськими, австрійськими:, татарськими.

Перемога над боярською опозицією, розгром угорсько-польської інтервенції, встановлення modus vivendi з татарами викликали у Данила прагнення виявити свої права на всю Україну, включаючи Київ, яким володів - під татарами - Ярослав Володимирович Суздальський. Це прагнення підкреслив Данило, призначивши Кирила на митрополита всієї Русі й виславши його на висвячення до Hiкeї a 1246 році. Таким чином боротьба між південно-західною та північно-східною Руссю за керівництво всіма руськими землями тривала в нових умовах, під зверхністю сюзерена в особах ханів Золотої Орди i монгольського Великого хана.

Прагнення Данила знову заволодіти Києвом, цим символом великого князівства цілої України, виявилося в словах до нього Мендозга: виряджаючи його сина Романа з новгородським військом на допомогу, в 1257 р., коли Данило збирав сили проти Болоховської землі, яка відрізала його від Київщини, Мендовг переказав: «Пришлю тобі Романа з новгородці, аби пошел до Возвяглю, оттуда і к Києву».

Дуже важливі на цьому тлі відносини Галицько-Волинського та Володимиро-Суздальського князівств. Сучасниками Данила були великі князі: Володимиро-Суздальський - Ярослав та його сини: Андрій та Олександр (Невський). Року 1243 Ярослава, першого з князів, хан Бату викликав до Золотої Орди, звідки повернувся він "великим князем Русі». В. Пашуто вважає, що цей виклик, i призначення були наслідком того, що Ярослав не брав участи в биті на р. Сіті 1238 року, коли князі намагалися покласти край переможному рухові татар. Ярослав здобув великий вплив при дворі Бату, але можливо, що цей «фавор» у Бату викликав підозріле ставлення до нього при дворі великого хана в Монголії: Ярослава викликали до Коракоруму i там отруїли. Цікава думка автора, що обидва українські князі - Михаїл та Данило - стали жертвою провокації Ярославового сина: Михайло був забитий, Данило, більш обережний уник небезпеки.

Після смерті Ярослава його сини дістали: Андрій - Володимир та велике князівство, Олександр - Київ та «всю землю Руську». Kpiм того Олександр володів Новгородом, не підвладним татарам. Андрія пiдтpимyвaли: Ярослав Тверський та Данило Галицький, з дочкою якого Андрій в 1250 році одружився. 1252 року Олександр поїхав до Бату, до Золотої Орди, i дістав ярлик на велике княжіння. Проти Андрія пішло татарське військо під командою Неврюя. Андрій втік до Швеції. Володимирський літопис закидає Андрієві,, що не побажав він «царем (себто татарам) служити". Beликим князем став Олександр, який повів політику повної супроти татар покори.

3 цією політикою Олександра ставить Б. Пашуто в зв'язок відрядження Бату, того ж 1252 року, війська під командою Куремси проти Данила. Олександр, звільнившись з допомогою татар від конкуренції власного брата, хотів був тим же способом звільнитися від суперництва короля Данила. Але, - додає той же автор, - на відміну від князя Андрія Ярославича, Галицько-Волинськнй князь зумів відбити татар, втративши лише Пониззя.

Після того, як хрестоносні війська зруйнували Константинополь i 1204 року заснували на руїнах Візантійської імперії Латинську, Візантія зорганізувала в Hiкeї нову столицю. Туди перейшли i цісарський двір з Федором I Ласкарисом, i патріарх. Цісарі Феодор І і, зокрема, Іван Ватаці шукали союзів для боротьби з Латинською імперією та Папською Kypiєю. Союз з цісарем Фрідріхом II у 1240-роках хвилював Kypiю. Одночасно вона намагалась нав'язати зв'язки з татаро-монголами й вислала послів до Монголії, щоб розпочати спільну акцію проти Нікейської імперії.

Олександр включився в союз, який наприкінці 1250-ох poків зв'язав Нікейський Візанійський двір, очолений цісарем Ватаці, та великоханський двір у Коракорумі. «Не може бути сумніву, - пише Б. Пашуто, - що в татарсько-нікейських переговорах брали участь руські (себто володимиро-суздальські) дипломати». В ході переговорів Олександр 1258 року примушений був визнати татарське панування над Новгородом, хоч татари ніколи його не підкоряли. Тоді ж встановлено систему баскаків i досягнуто привілеїв для Церкви й духовенства. Тоді ж покінчено з незалежним існуванням Галицько-Волинського князівства: замість Куремси прийшов pоку 1258 воєвода Бурундай з більшими силами. Спочатку він, не оголошуючи війни Романовичам, закликав ix на допомогу в поході на Литву, i Василько мусів іти з ним; це привело до розриву з Литвою. Наступного року Бурундай з'явився з ще більшими силами i примусив знищити власними руками всі укріплення: Крем'янець, Лучеське, Данилів, Стожек, Луцьк, Львів, Володимир. Залишився тільки добре укріплений Холм. Після того татари пішли на Польщу i зруйнували Люблин, Завихость, Сандомир, Лисець, Краків.

Цей останній напад татар зруйнував усе, що зробили Данило та Василько для оборони Галицько-Волинської держави. Року 1264 помер Данило в гіркій свідомості безпорадного свого становища. Літопис присвятив зворушливі слова на спогад короля Данила, що був "мудрий, як Соломон».

Данило - це найбільша постать в icтopiї Галицько-Волинської держави. Він вів свою діяльність серед незвичайно важких обставин. З великими зусиллями він наново з'єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством. Нічого не втратив з батьківських земель, забезпечив кордон у Карпатах i від Вісли, поширив державну територію на півночі. Привернув авторитет княжої влади, наново зорганізував державний апарат. Не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув мир i підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії вийшов у зв'язки з Західною Європою, шукаючи там політичної i культурної допомоги. Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа i поклав основи під її дальший розвиток.

З Данилом зійшов з історичного кону один iз найвидатніших володарів України, талановитий, самовідданий, освічений. Загальні обставини не дали йому довести до кінця справу піднесення України, але, не зважаючи на всі перешкоди, він багато зробив у цьому напрямку. Він зібрав ycі землі, що ними володів Роман, створив iз них з допомогою Василька могутню державу, з якого рахувалися сусіди, яку визнавав за поважну папа. Своїм коронуванням він затвердив її становище як королівства, як гідної спадкоємниці традицій

Київської держави, i уможливив майже на сто років її існування. Данило, не зважаючи на тяжкі умови постійної війни, зумів зламати боярську опозицію i творити державу на нових началах. Галицько-Волинська держава зайняла почесне місце серед європейських держав; її міста викликали здивування, її армія доходила до Каліша та Оломунця, її військова тактика здобула славу. Не зважаючи на тісні зв'язки з Західною Європою, культура, закони, література, релігія Галицько-Волинського князівства залишалися українськими.

Доба Данила важлива й тим, що протягом 20 років яскраво намітилася різниця між ідеологією та орієнтацією української держави i Володимиро-Суздальської: тоді, як Данило для зміцнення своєї держави та звільнення її від татарського панування шукав зв’язок з Європою, Олександр, орієнтуючись на схід, визнав безоглядно владу татар. Таким чином стали один проти одного два piзні світи.


Список використаної літератури:


1.Брайчевський М. Конспект Історії України. - К.: Видав. поліграфічний центр «Знання», 1993


2.Грушевський М.С. Історія України-Руси В ІІ т., Т.2 ХІ-ХІІ вік. - К.: Наукова думка, 1992


3.Давня Історія України: Навч. посібник для вищ.навч.закладів. У 2 кн. П.П.Толочко, Д.Н.Козак, С.Д.Крижицький та ін. - К.:Либідь, 1994


4.Історія України: Курс лекцій. У 2 кн. Кн.1 Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття / Л.Г.Мельник, В.Д.Баран, О.І.Гуржій та ін. - К.:Либідь, 1991


Случайные файлы

Файл
135408.doc
47922.rtf
MAYDIP1.DOC
64553.rtf
3159-1.rtf