Гетьман Іван Мазепа - державний та політичний діяч України (53235)

Посмотреть архив целиком

15



Міністерство освіти України

Київський державний торговельно-економічний університет













Контрольна робота з предмету

"Історія України"


на тему:


Гетьман Іван Мазепа - державний та політичний діяч України






Виконала:

студентка факультету ФЕМП

Заочне відділення

Група №5

Козаченко Інна Петрівна


Дом. Адреса: 253232, м.Київ, вул.Данькевича, 7А, кв. 41

532-62-94





Перевірила:




Київ, 1998











План:









  1. Державна діяльність гетьмана України І.Мазепи.



  1. Участь у Північній війні. Союз Мазепи з Швеціею.





























  1. Державна діяльність гетьмана України Івана Мазепи.


Більше двох століть кожен рік, у першу неділю великоднього посту в усіх державах Російської імперії з амвона проклинали Івана Мазепу, проглошували йому анафему. У радянські часи його ім"я згадувалося тільки з лайливими епітетами, образ його змальовувався виключно чорною фарбою.

Державний діяч і політик найвищого гатунку, найвправніший дипломат тодішної Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освідченностью.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятирічча руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращіх синів і дочок українського народу.

Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.

Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в 16 ст. оселилися на Білоцерківщині в селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами) в період з 1629 по 1640 рік. Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського і брав участь в укладенні Гадяцького договору. Мати його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокієвських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського монастиря. До смерті, в 1707 році, була дорадницею сина-гетьмана.

Іван Мазепа вчився в Києво-Могилянський колегії, потім в Єзуїтський колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі, де навчався артелерійській справі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов"язки королівського посланця в Козацькій Україні. У 1669 році, повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістью в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Він був обраний воєнним осавулом.

Іван Мазепа був найпопулярнішою особою на раді під Колмаком. Він мав тоді вже 50 років і був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом, здобутим довголітньою участю в управлінні країною під булавою двох видатних гетьманів: Дорошенка та Самойловича.

Але який би не був цей досвід, становище, в якому опинився Мазепа, як гетьман, було дуже складне, треба було мати також надзвичайний дипломатичний хист, щоб протягом понад 20 років вести корабель України по розбурханому морю анархії та руїни.

Обрання Мазепи пов"язане було з підписанням нових, "Колмацьких статтей". В основу яких покладено "Глухівські статті" Многогрішного 1669 року, але з де-якими додатками на користь Москви. Так, було зостережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польшою і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Крім залог та воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська залога мала стати в гетьманський резиденції - Батурині - для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялось "голосов испущать", що "Малороссийский край гетманского регименту", а тільки казати, що він належить до единої держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви на Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв"язків між двома народами.

Коломацькі статті вперше заперечували державний характер гетьманської влади, а разом з тим і державність України. Але цей пакт не був реалізований.

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: "від Богдана до Івана не було гетьмана". Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішуче захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою атономність, і від старшини, яка посилала донос за доносом цареві.

У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польшу, Крим і Туреччину. Боротьба з із Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Московю. Коли в 1689 році на трон зійшов молодий і енергійний Петро 1, гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало у 1696 році здобуття Азова. Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченному молодому монархові поради у польських справах; згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що "цар скоріше не повіреть ангелові, ніж Мазепі".

Щойно вступивши на гетьманство, Іван Мазепа мусив взяти участь у війні Росії з Кримом. Вже 1688 року було збудовано "городки" на Самарі, які мали бути базою подальшої війни, навесні 1689 року почався новий похід на Крим. До 112-тисячного московського війська Голіцина долучився Мазепа з українськими козаками, протягом травня війська підійшли до Перекопа, мали бій з ханом, але у Крим не зважились йти. 1695 року Петро 1 почав нову агресію проти Криму й Туреччини, скерував головні сили на Азов. Мазепа разом з московитами рушив на пониззя Дніпра, здобув Кизикермен, Тавань, збудував там нові укріплення й поставив козацьку залогу. Але під Азовом Петро 1 початково зазнав невдачі. Тому похід було повторено 1696 року. На цей раз у ньому взяв участь і 15-тисячний корпус полковника Лизогуба, якій і відіграв вирішальну роль у здобутті Азова. Героїчною сторінкою в цій кампанії (а вона тривала ще чотири роки) була оборона казаками Тавані від переважаючих сил турків і татар. Наслідки російсько-турецького миру, укладеного у Стамбулі влітку 1700 року для України були не найсприятливіші: за Росією залишився здобутий козаками Азов і Приазов"я, натомість козацькі укріплення на Низу Дніпра мали бути зруйновані, що позбавляло Україну надійного доступу до Чорного моря.

Року 1699 Мазепа писав до царя, що за 12 років гетьманування відбув він одинадцять походів. Однак наслідки не відповідали жертвам. Дійсно, "Священна ліга" мало чого добилась, і 1699 року Австрія та Польша підписали з Туречиною мирний договір в Карловицях, а 1700 року Москва з Туреччиною в Константинополі: на тридцять років Москва дістала Азов та інші укріплення на північному березі Азовського моря; військовий престиж Московщини піднісся.

Україна нічого не досягла. Навпаки, вона багато втратила: зобов"язана колмацькою угодою брати участь в зовнішній політиці Москви, вона мусила давати людей не лише для військових справ, але й суднобудівництва, копанія окпів, тощо. Головне ж було те, що Україна втрачала незалежність і втягувалась у політику Москви, як її власна територія.

Таке становище дуже шкодило Мазепі, якого сучасники вважали за прихильника Москви, не здаючи справи з тяжкої ситуації, в якій він опинився внаслідок Колмацької угоди і не розуміючи, де кінчався примус, а де починалася добра воля гетьмана.

На тлі зовнішніх воєн зростало в Україні соціальне та економічне становище. Люди прирівнювали сучасне життя з тим, що було "під ляхом", називали Мазепу "вітчимом" України. До того ж не припинялися повстання, що почалися з розрухів у війську під Колмаком, якими зустріло козацтво обрання Мазепи. Повстання жорстоко придушували. Війни вимагали грошей і тому треба було більшувати податки.

Ще більше місце у внутрішній політиці займала опозиція різних груп старшини. Вже була мова про сильну опозицію проти антитурецької політики Москви, а разом з нею й України. Особливо сильна вона була серед старшини та купецтва південних полків; невдалі війни 1687та 1689 років розпалювали почуття незадоволення політикою гетьмана.

У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку 18 ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів - старшинської молоді. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи в галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомгою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати "оранди". Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни.

Осередком опозиції до політики гетьмана залишалось Запоріжжя, куди стікалися з Гетьманщини всі невдоволенні і знедолені. Посилення експлуатації низів призводило до щораз більшого розриву між старшиною і народом і зумовило кінцеву невдачу Мазепиного зриву 1708 р.

Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією і вимогами Москви, погіршувало те, що серед старшини було багато свояків і приятелів Самойловича. Мазепа їх по змозі усував, призначаючи полковниками своїх родичів, людей, відданих йому.

1692 року почалося заворушення у південних полках, яке очолив Петро Іванович, або Петрик Іваненко. Петрик був канцеляристом генеральної канцелярії, досить освіченою людиною, добрим оратором і дипломатом, палким українським патріотом, який намагався визволити батьківшину від московського ярма й приєднати до Гетьманщини Правобережну Україну, Слобожанщину (про це йшлося в його договорі з Кримом 1692 року.) Попри досить значну допомогу татар, в Україні плани Петрика не зустріли широкого схвалення, до того ж проти нього виступив гетьман, який у закликах Петрика бити "чортів-панів" "дуків, що їм царі маєтності понадавали" побачив загрозу існуючому ладові. Щоправда, деякі історики висловлювали припущення, що вся справа Петрика була інспірована самим Мазепою, який за допомогою договору з татарами хотів вирватися з-під зверхності Москви, поширити впливи України на південь і утворити самостійну державу. Так чи інакше, справа Петрика свідчила про жвучість самостійницької концепції серед козацької старшини.

Акція Петрика не мала успіху, бо її не підтримало Запоріжжя, з якого вийшло лише кількасот "голоти". Проти Петрика, якого обрано на гетьмана, виступило кілька полків, сам гетьман і московські війська. Петрикові союзникі, татари, почали грабувати населення, виводити ясир, викликаючи обурення людності. Петрик відступив до Перекопу. Старшинська опозиція була розгромленна. Де-кого заслано, інших - позбавленно урядів.

Ще складнішою була справа з Правобережною Україною. Польський уряд вживав заходи, щоб залюднити Правобережну Україну, що залишалась пусткою після кровопролитних воєн та втечі населення.

Завдяки близьким стосункам з Петром 1 Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на Правобережній Україні у 1702 році. Після того, як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звідси козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним в народі полковником Семеном Палієм підняло повстання; перелякані польські урядники повідомляли, що Палій "хоче піти слідами Хмельницького". Сили повстанців вже налічували 12 тисяч, коли до них приєдналися інші козацькі ватажки - Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Назабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. Однак у 1703 році полякам вдалось відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його "столиці" Фастові. Саме в цей час у Польшу вторгається найбільший ворог Петра 1 - король Швеції Карл XII. Скориставшись замішанням, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об"єднанні, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія, Мазепа за згодою Петра 1 наказує заарештувати того й заслати до Сибіру.

Він учивя в Києво-Могілянській Академії і в Падуанському університеті, відвідав кілька Європейських країн, міг порозумітися з бгатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, з якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.

Він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівняним красномовцем. І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви заради великої патріотичної ідеї.

Такий европеєць із відблиском ренесансності, палкий патріот стояв з 1687 до 1709 року біля керма Української Гетьманської Держави, автономію і самостійність якої московський царизм постійно обмежував, а російська імперія душила й териризувала, остаточно знищивши в 1764 році.

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами Мазепа допомогав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, которі на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могілянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови "всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись".

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями "Мазепиним барокко". Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам"яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.

Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.

В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибодував у 1690 році нову величаву церкву св.Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.

Ім"я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через те, що робив дари. Церкві Гробу Господнего в Єрусалимі переслав срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.

Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він целеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру.

Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість залишилася на сьогодні найзагодковішою постатю у вітчизняній історії.

Великий гетьман Іван Мазепа цікавив дослідників насамперед як визначниій державний і політичний діяч, як освічений меценат, що сприяв розквіту в Україні літератури, мистецтва, архітектури.

Гетьман Іван Мазепа був видатним воєнначальником непоганим військовим інженером і зробив дуже багато для розвитку вітчизняної військової справи, намагаючись посилити дисциплину в козацькому війську, а також ознайомити українських козаків з новими видами зброї.

Необхідно визначити, що Іван Мазепа був професійним військовим, оскільки військову освіту, як свідчать джерела, він здобув у Франції та Голандії. Саме там він вивчив інженерну і гарматну справу. Він з великою увагою ставився до нових досягнень у військовій справі, всіляко намагаючись придбати останні зразки гармат, рушниць та іншої зброї

В своїй столиці Батурині Іван Мазепа мав оригінальну, як на той час, колекцію зброї, цю колекцію можна вважати одним з перших вітчизняних військово- історичних музеїв.

Гетьман всіляко сприяв розвиткові артилерійської справи у козацькому реєстровому війську. У Батурині існували майстерні по виготовленню гармат. Саме за мазепинської доби стає регулярним виготовлення артилерійських знарядь на Україні.

Маючи великий досвід інженера-фортифікатора, Мазепа у 1688 році побулував Богородицьку фортецю на річці Самарі, яка спочатку належала царським військам. В її будівництві брало участь 20000 козаків з шести полків.

Пізніше, у 1700 році гетьману вдалося цю фортецю взяти безпосередньо під свою владу. Низові козаки були дуже незадоволені цим фортифікаційним будівництвом. Справа в тому, що Іван Мазепа намагався підкорити низове військо свої й владі.

Думки гетьмана сягали далеко. Він мріяв у майбутньому об"єднати у одне ціле з Гетьманщиною низове і слобідське Військо, а також й Правобережжя. Іван Мазепа бажав бачити Україну об"єднанною могутньою державою, яка завжди мала б змогу протистояти будь-якому ворогові.

З ім"ям Мазепи пов"язана велика кількість кам"яних споруд, які були побудовані на межі 17-18 ст. Серед них особливу увагу привертає фортечний мур навкруги верхньої території Києво-Печерської Лаври.





  1. Участь у Північній війні. Союз Мазепи з Швецією.


1700 рік став переломним для України. Північна віна, до якої Петро І втягнув і Україну, була чужою для українського народу, а участь у ній українських військ суперечила умовам договорів України з Росією (в кожному разі, договорові Хмельницького). До того ж Росія та її союзники - Саксонія, Данія, Польша, виступили в ній агресорами щодо Швеції, Яку збиралися розподілити між собою. Росія прагнула вібідрати у шведів узбережжя Балтики. Уже на початковому, нарвському етапі війни, Петро І викликав у Прибалтику 12-тисячний український корпус Обидовського. Щоправда, поразка московитів під Нарвою (листопад 1700 року) застала козаків щойно під Псковом, та все одно похід у далкі й холодні краї коштував їм тисяч жертв. Новий український корпус під проводом Апостола діяв у Ліфляндії проти Шліппенбаха, а сам гетьман отримав наказ іти в Білорусь на допомогу полякам. Загалом, участь у півнчних походах справедливо викликала велике невдоволення на Гетьманщині: московські офіцери відбирали в козаків трофеї, завдавали їм усіляких кривд і образ, козаки тисячами гинули не тільки в боях, а й від незвично суворого клімату й через брак харчів і платні. Війна руйнувала українську торгівлю й економіку взагалі.

Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею.

Петро не рахувався з військовим укладом України: українськи частини мусили виступати під командою московських начальників, а не гетьмана. В Москві виникали думки взагалі скасувати козацькі порядки і навіть віддати Україну князеві Меньшикову, або англійському герцегові Марльборо. Все це свідчить про те, яка величезна небезпека загрожувала Український державі.

У 1702 році Карл ХІІ розбив Августа і захопив Варшаву. Його прихильником був позанський воєвода Станіслав Ліщинський, який згодом став королем Польші. Війна охопила всю Польшу і підійшла до українських кордонів. За наказом Петра І Мазепа вислав у Білорусь 12-тисячний корпус Миклашевського, а сам з 40-тисячним військом перейшов на Правобережжя. У 1704 році шведи здобули Львів і українські війська змушені були відійти з Польші, хоч Волинь і Київщина залишились за Мазепою. Але коли шведи перенесли бойові дії до Саксонії, Мазепа знову, хоч і ненадовго, зайняв Львів і всю Галичину. Бойові дії у Білорусії завдали великих втрат українському військові. При обороні Несвіжа загинув стародубський полковник Миклашевський, після довгої облоги здалися шведам Ляховичі, які боронив переяславський полковник Мирович. Критична ситуація для супротивників Карла ХІІ склалася восени 1707 року, коли Август капітолював і зрікся польської корони на користь С.Ліщинського. Фактично Петро І залишився сам на сам з Карлом ХІІ. В цих умовах старий гетьман опинився перед необхідністю вибору - надалі залишатись у сфері московської політики чи спробувати звільнити Україну за допомогою нових союзників. До того ж роки війни виразно показали, що для Петра І Україна була тільки знаряддям для здійснення імперських планів і він не зупиниться ні перед чим задля власних цілей, навіть віддасть Україну взамін за вихід до Балтики. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України - все це провіщало близьку ліквідацію автономії України.

За цих умов серед української старшини, незалежно від планів і насторїв самого гетьмана, виникла опозиційна щодо царизму група, яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польшею (в особі С.Лещинського) і союзу з Карлом ХІІ проти Москви. Ще 1706 року полковники Горленко й Апостол волали до гетьмана : "Твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі", та зносини українських опозиціонерів з можливими союзниками почалися задовго до вступу шведів в Україну.

Не втаємниючи нікого зі старшини, за винятком генерального писаря П.Орлика, Мазепа, всупереч вимогам Петра І, затримав Волинь та Київщину і з ініціативи Лещинського розпочав 1704 року переговори з королем Станіславом Лещінським. На початку 1708 року переговори Мазепи з Лещинським завершилися формальною угодою, за якою Україна, як велике князівство, входила б в склад Речі Посполитої за гарантією короля шведського.

Але договір з Польшою залишався тільки дипломатичним інструментом, вигідним для Мазепи. Головна увага гетьмана була скерована на союз з Швецією. Справа ускладнювалась і тим, що Мазепа повинен був зберегти таємницю не лише від старшини, але також і від Польші, яка б не погодилась на незалежність України.

Зносини Мазепи зі шведами пожвавилися в 1706 році. Очевидно, тоді й була укладена угода між Швецією і Україною. П.Орлик у "Виводі прав України", написаному у 1712 році, подав такий зміст цієї угоди: Україна має бути вільною державою, Українським князівством, Мазепа - довічним князем, або гетьмангом. Після його смерті стани мають обрати наступника; король шведський має захищати Україну від ворогів.

Ці переговори велися у глибокій таємниці, тому ширші кола українського суспільства аж до 1708 року вважали гетьмана московським посіпакою, і коли той перейшов на бік Карла ХІІ, просто не повірили йому. Власне українська старшина змусила Мазепу до рішучих кроків 1708 року, коли гетьман опинився у безвиході після наказу Петра І йти на допомогу російській армії, в той час як уся Україна була окупована царським військами. Гатьман волів дочекатися наслідків вирішальної сутички між Петром І і Карлом ХІІ, але обставини не дозволили цього. І Мазепа виступив проти Петра І, не встигши ні підготувати до цього українське суспільство, ні стягнути в Україну більшість збройних сил.

До союзу з Карлом ХІІ змусив гетьмана вступ шведів в Україну восени 1708 року. У своєму зверненні до війська й народу гетьман стверджував, що союз із шведами - звичний для України договір, аналогічний договорам Хмельницького, - допоможе визволити Україну з рабства і московської тиранії і відновити її "самовладність", що у війні Україна дотримуватимется збройного нейтралітету, а після війни залишиться "при своїх природних князях і при всіх попередніх правах і привілеях, що вільну націю означають". Договір передбачав, що "Україна обох сторін Дніпра з Військом Запорізьким і народом українським має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння… Цільсть границь її, непорушність вільностей, законів, прав і привелеїв її свято мають заховуватися, аби Україна вічними часами вільно тішилася своїми правами і вільностями без жодної шкоди".

І хоч шведським солдатам заборонялось всілякі реквізії і насильства щодо українського населення, хоч харчі й фураж вони здобували виключно за гроші, народ переважно поставився до шведів як до ворогів, значною мірою завдяки православному духовенству, яке наголошувало на тому, що шведи - іновірці й мало не язичники. Позиція ж церкви визначалася настановами й наказами Петра І. У всіх церквах, навіть у тих, які збудував Мазепа, його ім"я піддавали анафемі, численні відозви до населення закликали не вірити "зрадникові" Мазепі, який діяв буцімто задля особистої вигоди і з приватних міркувань.

Стратегічним прорахунком шведського командування були дії на півночі України, які призвели до втрати Стародуба. Полковник Скоропадський, прихильник Мазепи, не маючи можливості з"єднатися з гетьманом, мусив скоритися Петрові І. Батурин, перетворений Мазепою на потужню фортецю, завдяки сильному гарнизонові й значній артилерії витримав перший штурм Мечникова, але був здобутий через зраду старшини Івана Носа. Увірвавшись у гетьманську столицю, московські війська чинили нечувану різанину, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста включно з немовлятами. А поза тим у Батурині знаходилися гетьманська скарбниця, артилерія, припаси продовольства, які б могли придатися шведам. Батуринська катастрофа була великим ударом і для всієї Мазепиної справи. З неї почалося винищеня по всій Україні прихильників гетьмана, зокрема серед старшини. У Лебедині діяв спеціальний суд, на якому українців тортурами змушували признатися у "зраді", а потім страчували. Тільки в Лебедині загинула майже тисяча українців. Згодом репресіям було піддано й жителів міст і сел, які гостинно зустрічали шведів і чинили опір російському військові.

Узимку 1708 року запеклі бої точилися на півночі України, але вирішальна битва відбулася лише всередині 1709 року. Взимку Карлові ХІІ вдалося розгромити московську кінноту, та через відлигу він мусив повертатися зі Слобожанщини.

Другим успіхом Карла ХІІ і Мазепи був перехід на їхній бік запорожців на чолі з кошовим атаманом Костем Гордієнком, адже протягом усього гетьманування Мазепи запорожці постійно були в опозиції до нього як до провідника кріпосницьких поглядів, не сумісних з демократичним ладом Запоріжжя. Боротьба за волю батьківщини поєднала запорожців з патріотичною старшиною. Запорожці завдали кількох поразок московським частинам і з"єдналися з гетьманом та шведами. Натомість московське військо завдяки перекинчикові Г.Галагану і його компанійцям зуміло після затятого бою оволодіти Чортомлицькою Січчю (14 травня 1709 року) і містечком Переволочною. Після Батурина це був великий удар спільній шведсько-українській справі. Винищивши цівільне населення, зруйнувавши козацькі укріплення і оволодівши статегічно важливими пунктами (внаслідок цого від України були відрізані татари, що виявили готовність виступити проти царя), царське військо, крім того, відтяло Карлові ХІІ й Мазепі можливий шлях відступу. Знищення річкового флоту не дало змоги союзникам біля Полтави переправити через Дніпро більшість війська й перетворило тактичну поразку на стратегічну.

З початком травня шведи почали облогу Полтави. Метою Карла ХІІ було викликати росіян на вирішальну битву. Адже сувора зима завдала великих втрат шведській армії, відчувався брак харчів, фуражу, боєприпасів, отож затягування війни просто знищило б шведську армію. Сама битва відбулася 27 червня (8 липня н.ст.) 1709 року й мала фатальні для шведів і України наслідки. За шведським підрахунками, Карл ХІІ виставив лише 18 тисяч боєздатного війська, натомість Петро І мав 40-тисячне військо. Козаки в бою участі не брали. Щоправда, шведські солдати мали кращій вишкіл, але й російська армія була вже не та, що десять років перед тим під Нарвою. Росіяни мали удвічі більше артилерії, у війську було багато європейських генералів і офіцерів, та й Петро І виявив себе добрим полководцем. А Карл ХІІ не зміг особисто керувати битвою, бо напередодні був тяжко поранений і його носили на ношах. Генерал Реншільд, якому Карл ХІІ доручив командування, припустився кількох помилок, і шведи, попри мужність війська, зазнали поразки. Щоправда, вони втратили всього 5 тисяч жовнірів, але, провадячи організований відступ, потрапили у безвихідь під Переволочною і значна частина армії капіталювала. Карл ХІІ з рештою шведів і Мазепа й Гордієнко з козаками відірвалися від погоні і знайшли притулок на турецьких землях.

6 липня 1709 року Мазепа і Карл ХІІ були в Очакові, а 1 серпня перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. З Мазепою були тільки Орлик з родиною, Ломиковский, Войнаровський, Горленко, Мирович, Герцик, Гордієнко і ще кілька старшин.

Гетьман прибув до Бендер вже зовсім хворий і не вставав з ліжка. Сили шведів не були вичерпані: Карл ХІІ чекав нових військ зі Швеції і хотів продовжувати війну з Петром. Мазепа вірив у можливість укласти коаліцію серед держав для боротьбі з Московою.

21 вересня 1709 року в Бендерах упокоївся Іван Мазепа. Поховано гетьмана спочатку біля Бендер, а пізніше перенесено його останки до монастиря в Галиці. З ним зійшов з світу один з найвидатніших діячів України, людина виняткових адміністративних та діпломатичних здібностей. Він прагнув стоворити з України незалежну державу західноєвропейсько типу, з абсолютною владою правителя - гетьмана чи князя. Україну хотів він піднести на вискоий рівень культури.

Для України це була колосальна катастрофа. Визвольні плани її зруйновані. Але ім"я Мазепи залишилося для дальшіх поколінь символом бротьби за незалежність України.




















Список використованної літератури:


  1. Гетьман Іван Мазепа та його доба: тези доповідей наукової конференції. - К: Просвіта, 1995. - 46 с.

  1. Історія України / Ю.Зайцев.- Львів: Світ, 1996. - 488 с.

  1. Історичні постаті України: Історичні нариси / О.В.Болдирев. - Одеса: Маяк, 1993. - 384 с.

  1. Костомаров Н.И. Мазепа. - М: Республика, 1992. - 335 с.

  1. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. Т 2.- К: Либідь, 1993. - 608 с.

  1. Субтельний О. Мазепинці. - К: Либідь, 1994. - 240 с.

  1. Субтельний О. Україна: історія. - К: Либідь, 1993. - 720 с.



Случайные файлы

Файл
42378.rtf
101984.rtf
60435.rtf
2569.rtf
31240-1.rtf