Iсторія виникнення та становлення державності України: 20 ст (52955)

Посмотреть архив целиком

1



Вступ.


Над пошуками розвязання так званої української справи -проблеми відновлення і побудови української державності працювало чимало поколінь українців. ЇЇ започаткували ше кириломефодіївці й розвинули М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Липинський, Ю.Бачинський, І.Франко, Д.Донцов та ін. Наприклад, М.Драгоманов бачив Україну як автономну державну одиницю у складі демократичної Росії. М.Грушевський аж до IV Універсалу Центральної Ради (1918 р.) розглядав Україну як Федеративну частину знову ж таки демократичної російської держави. С. Рудницькиїй вже у перших своїх працях стояв на позиціях самостійництва. Не автономія, не федеративна частина іншої держави, а самостійна незалежна, суверенна держава Європи - такою уявляв собі учений Україну. “Для всіх українців, - писав він, -державна самостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою”.

Якщо ж підрахувати хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже 500 років українці у різних формах мали державність, і тільки 350 років були її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжувалася українська держава. ЇЇ перша літописна історія творилася в IХ-ХІVст. на теренах від Карпат до Дону, від Балтійського до Чорного морів під назвою Київської та Галицько-Волинської Русі. У XVII ст. піднялася друга Українська держава - козацько-гетьманська. Але цю незавершену будову підступно і немилосердно руйнують Річ Посполита, Російська, Османська, а пізніше й Австро-Угорська імперії, щоб знищити навіть згадку про українську державність. Проте вбити національну ідею в народі, в історії якого незалежність стала реальністю, було неможливо.

Початок XX століття подарував Україні шанс у справі відроджен­ня української державності.

Національно-визвольний рух, який відновився у середині XIX ст., вибухнув у березні 1917 року українською революцією. Тра­гічними для України були перші роки революційного державотво­рення. Внаслідок цілого ряду помилок не вдалося втілити в життя ідею незалежності України. Але досвід Центральної Ради, Гетьмана­ту, Директорії, ЗУНР, УСРР послугував майбутньому України, по­повнив скарбницю її державотворчого досвіду.

Складною і суперечливою була історія держави радянсь­кої України. Юридичне закріплення позитивних наслідків революції і формальних ознак української державності поєднувалося з встанов­ленням керівної і пануючої ролі більшовицької партії, нетерпимості до політичного інакомислення, застосуванням жорстоких репресив­них методів політичної боротьби.

У роки другої світової війни Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття були воззєднані з Українською РСР. Здійснидася споконвічна мрія українського народу — зібрання всіх земель у єдиній державі. Проте УРСР у складі СРСР, незважаючи на проголо­шену і закріплену в Конституції СРСР та Конституції УРСР суве­ренність, залишалася економічно, політично і ідеодогічно залежною від Москви.

Тільки після прийняття 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України перед українським народом відкрилися мож­ливості створення власної демократичної державності.




I. Античні міста-держави північного причорноморя.


Складовою частиною античного світу були грецькі міста-держави Північного Причорноморя, що виникли на території сучасної України. Вони мали безпосередній вплив на счіднослов’янські племена, які пізніше утворили Давньоруську державу.

Античні міста і поселення зосереджувалися в таких основних районах: Боспор Кімерійський з найбільшими містами Пантікапеєм, Гермессою, Торгіпнією та Феодосією; узберіжжя Дніпровсько-Бузького та Березанського лиманів з найвизначнішим центром Олбвією; Південний Крим з основним центром Херсонесом.

Розглянемо особливості внутрішньої будови причорноморських міст-держав: Ольвії, Херсонесу і Боспорської держави.

Ольвію заснували у другій половині VII ст. до н. е. вихідці з Іонії. Найбільшого розквіту Ольвія досягла в V – першій половині IV ст. до н. е. Місто було незалежною республікою, правили ним народне віче і сенат. Народне віче, в якому юридично могли брати учасить усі повноправні громадянини, займалося зовнішньою політикою, обороною держави; видавало закони про грошовий обіг, вирішувало питання про забезпечення населення продовольством у неврожайні роки. До функцій сенату входило попереднє обговорення всіх найважливіших питань державного життя, після цього ці питання виносилися на розгляд народного віча.

Виконавчу владу в Ольвії мали так звані архонти і стратиги, які обиралися народними зборами на один рік.

Другим осередком цивілізації в Північному Причорноморї було західне узберіжжя Криму з найбільшим містом Херсонесом Таврійським. За державним ладом Херсонес на ранніх етапах історичного розвитку був типовим рабовласницьким демократичним полісом, а згодом набув деяких рис елліністичної централізованої держави. Верховні органи – народні збори і сенат вирішували питання внутрішнього життя і зовнішньої політики.

Локальною особливістю Херсонесу серед держав Північного Причорноморя була наявність службової особи, яку називали царем. Цар був особою, ім’ям якої при датуванні державних документів називався рік. Цим, а також релігійними справами й обмежувалися функції царя. Виконавчу владу здійснювали різноманітні колегії.

Однією з рабовласницьких держав Причорноморя була Боспорська держава. Вважають, що вона виникла близько 480 р. до н. е. На першому етапі існування Боспорської держави всі міста, що увійшли до неї, зберігали місцеве самоврядування і певну самостійність, зокрема у розвязанні внутрішніх справ. Зовнішньополітичні, воєнні та інші важливі питання перебували, ймовірно, під контролем голови держави. Численні функції виконавчої влади доручалися придворній знаті з родичів і наближених осіб. Полісні форми управління – народні збори, рада, магістратури згодом були обмежені, що втратили реальне значення. За римських часів Боспор становив васальну державу.

Отже, засновані у Північному Причорноморї міста-держави на перших етапах свого існування мали суспільну організацію, подібну до грецьких полісів того часу. “В процесі розвитку міст виявилися загальні економічні закономірності становлення античного суспільства. Це були держави класового рабовласницького суспільства, які в своєму розвитку прямували тим же шляхом, який колись пройшли грецькі міста.”1






II. Державні утворення кочових народів на території України.


З VII ст. до н. е. сучасну територію українських степів заселяли іранські племена – спершу скіфи, потім сормати, алани, роксолани та ін.

Скіфи – давній народ, що в VII – III ст. до н. е. заселяв Північне Причорноморя. У VI – V ст. до н. е. вони створили велику державу від Днестра до Дону. На ранніх етапах своєї історії скіфи становили союз племен, куди входили три племінні підрозділи, кожен з яких мав власну територію і перебував під владою свого вождя.

У скіфів існувало рабство, чисельність рабів поповнювалася за рахунок полонених. Також у них була деспотична царська влада. Царі виконували судові, а частково і жрецькі функції. Однак кандидатура царя і його наступників затверджувалася народними зборами. Вони, а також Рада старійшин і племінних вождів розвязували важливі державні питання.

Територія держави поділялася на номи, що ймовірно були племінними територіями, які населяли різні кочові й осілі скіфські та інші племена. Правова система грунтувалася головним чином на звичаях, рішеннях народних зборів, а також постанов царів. Наприкінці II – початку III ст. н. е. Скіфія як політичне обєднання перестала існувати.


У II – IV ст. на півдні Укрвїни проживали германські готи. Вони прийняли християнство. Здійснювали походи на Балканський півострів та Малу Азію. Проіснувала держава готів до 375 р. Наприкінці IV ст. відкрився вільний шлях на південь для предків словян.

Надзвичайно швидко словяни почали завойовувати південь України. До VI ст. вони розселилися майже на всій території сучасної України. Давніх словян, які заселяли західну частину території, іменували словенами, а тих, котрі жили на сході, тобто на території сучасної України - антами.

Громадський лад антів, як і всіх словян, греки називали демократією. Але це не була демократія грецького типу. Влада у державі антів належала талановитим полководцям чи князям, авторитет яких був визнаний народом. Антські князі мали при собі раду племінних старшин, а при розвязанні найважливіших питань скликали віче усіх антів.

Проїснувала держава антів близько трьох століть – від кінця IV до початку VII ст. Це була могутня держава, яку можна вважати прословянською і попередницею наступної украінської держави - Київської Русі.

















III. Формування давньоруської держави – Київської Русі.


З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним ядром утворення єдиної держави східних словян, що закріпила за собою назву Русь. У процесі формування класового суспільства східні словяни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, обминувши рабовласницький.

Утворення Київської держави супроводжувалось формуванням феодального права. Уже з X ст. зявляється князівське законодавство. Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне і кримінальне право.

Законодавство у Київській Русі мало достатньо розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях Руської Правди2 йшлося про встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно.

Розвиненим було зобовязальне право. Відомі такі види договорів: купівля – продаж, позика, поклажа, особисте наймання тощо. Найповніше врегульований договір позики.

Спадкове право характеризується відверто класовим підходом законодавця. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів при відсутньості синів майно вважалося виморочним і переходило до князя.

Сімейне право розвивалося у Київській Русі відповідно до канонічних правил. З прийняттям християнства встановилися такі принципи сімейного права – моногамія, утрудненість розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні звязки.

Багато уваги приділялося кримінальному праву. За Руською Правдою, поняття злочину трактувалось як “обида”, незалежно від того, чи було це понесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князівську владу, яке проявлялося передусім у повстаннях. Велику увагу приділяли майновим злочинам: крадіжкам, підпалові, пошкодженню рухомого майна.

Руська Правда не знала вікового обмеження криміналбної відповідальності, не знала також поняття лсудності, але їй було відоме поняття співучасті. Щоправда, проблема співучасті розвязувалася просто: всі співучасники злочину відповідали порівну, розподіл функцій між ними не передбачався.

Київська держава не була чітко централізована. За формою вона вважалася ранньофеодальною монархією і грунтувалася на принципі сюзеренітету-васалітету. Хоча київські князі були головними, але між ними і місцевими князями укладалися міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні грамоти.

Очолював державу великий князь. Йому належала верховна законодавча влада. Великий князь зосереджував і виконавчу владу. Будучи главою адміністрації, він виконував функції воєначальника. Право спадкування престолу, що раніше передавалося за принципом “старшинства”, було замінено принципом “отчини”, тобто передачі старшому синові. Порядок переходу князівської влади у спадщину не визначався жодними нормами.

Діяльність князя скеровувалася радою бояр. Щоправда, вона юридично не була оформлена, але мала вплив ня князя. До ради входили наймогутніші феодали-землевласники, а також представники вищого духовенства. Князь разом з ними обговорював питання оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іншими державами. У галузі внутрішньої політики діяльність ради виражалася в обговоренні та виданні нових законів. Окрім цього рада виконувала судові функції, брала участь у розвязанні військових, адміністративних, фінансових та інших питань.

Правлячий князь у випадку необхідності скликав збори міського населення – віча. Воно розглядало питання війни і миру, обирало або усувало представників адміністративного, судового та військового управління тощо. Інколи у Київській державі скликалися феодальні зїзди, що розвязували міжкнязівські суперечки і деякі інші важливі питання ( наприклад Любецький зїзд 1097 р.).

У період існування Київської держави існували дві системи управління. Перша з них – десяткова – випливала з військової організації. Тисяча втратила реальний математичний зміст і стала територіальним поняттям – округом, який очолював тисяцький. Він був керівником військових сил округу, здійснював поліцейську, судову і фінансову владу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з сотськими, що виконували фінансово-адміністративні та судові функції.

Другою системою управління була двірцево-вотчинна. Вона утворилася на дворі князя. До її складу входили люди, які стали виконувати доручення князя, що мали загальнодержавне значення і не належали до їхніх безпосередніх обовязків при дворі.

На місця посилалися представники центральної влади – намісники і волостелі. Вони відали адміністративними і судовими справами. Селами управляли старости, що обиралися їх жителями.

Суд у Київській державі не відокремлювався від адміністрації. Суддею насамперед ставав князь котрий важливі справи розвязував спільно зі своїми боярами.

Отже, Київська Русь була однією із могутніх держав середньовічної Європи. Високий авторитет Київської Русі у тогочасному світі закріплювався тісними матримоніальними звязками київських князів з багатьма зарубіжними дворами. Після смерті Ярослава держава була поділена на 6 частин. Це призвело до розладу Київської держави у 30-40-х роках XII ст.































IV. Суспільно-політичний лад Галицько-Волинського князівства.


Особливістю суспільного ладу Галицько-Волинського князівства було те, що в ньому утворилася числена група боярства, яке зосереджувало майже всі земельні володіння. Але процес їх утврорення відбувався не всюди однаково і рівномірно. У Галичині їх розширенн випереджувало створення князівського домену. На Волині, навпаки, разом з боярським розвивалося князівське доменіальне землеволодіння. Пояснюється це тим, що якраз у Галичині, раніше ніж на Волині, визріли економічні та політичні передумови прискореного зростання великого феодального землеволодіння. Князівський домен почав становлення тоді, коли переважну більшість общинних земель захопили бояри і для князівських володінь площа вільних земель була обмежена.

Найважливішу роль серед феодалів Галицько-Волинського князівства відігравало старе галицьке боярство – “мужі галицькі”. Вони були економічно і політично могутньою групою пануючого класу. Вже у XII ст. “мужі галицькі” виступили проти будь-яких спроб обмеження їхніх прав на користь князівської влади і зростаючих міст. Тільки за допомогою каральних заходів князь Роман зумів ослабити позиції місцевої земельної аристократії.

До пануючої верстви Галицько-Волинської держави належало і вище духовенство – архиєпископи, єпископи, ігумени монастирів та інші. Нерідко вони, так само як князі та бояри захоплювали общинні землі, а селян обертали на монастирських або феодально залежних людей.

Процес утворення великого земельного володіння і формування класу феодалів супроводжувався посиленням феодальної залежності селян і появою феодальної ренти. Відробіткова рента в XI – XII ст. поступово змінилася продуктовою. Розміри феодальних повинностей самочинно встановлювали феодали.

Особливістю державного ладу у Галицько-Волинському князівстві було те, що тривалий час воно не поділялося на уділи. Після смерті Данила князівство розпалося на Галицьку і Волинську землі, а відтак кожна з них у свою чергу почали роздрібнюватися. Особливістю було і те, що влада по суті знаходилася у руках великого боярства. Оскільки галицько-волинські князі не мали широкої економічної та соціальної основи, їх влада була нетривка. Незважаючи на систему васальної залежності, за якою складалися взаємини князівського дому, кожне князівське володіння політично було значною мірою самостійним.

Галицько-волинські князі мали достатньо широкі адміністративні, військові, судові та законодавчі повноваження. Зокрема, вони призначали посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями за умови служби, формально були головнокомандуючими всіх збройних сил. Натомість кожен боярин мав своє військове ополчення, а оскільки полки галицьких бояр часто були більш вільнодумними, ніж князівські, то вони у випадку розбіжностей могли сперичатися з князем шляхом військової сили. Верховна судова влада князів при суперечці з боярами переходила до боярської верхівки.

Бояри здійснювали владу за допомогою ради, до якої входили найбільші землевласники, єпископи та особи, котрі обіймали вищі державні посади. Склад, права, компетенція ради не були точно визначені. Боярська рада скликалася, як правило, за ініціативою самого боярства. Князь не мав права скликата раду за власним бажанням, не міг видавати жодного державного акту без згоди боярської влади. Рада, не будучі формально вищим органом влади, фактично управляла державою. Їй фактично підпорядковувався весь державний аппарат управління.

Інколи, у випадку надзвичайних обставин, галицько-волинські князі з метою зміцнення влади скликали віче. Однак воно не було постійно діючим і не мало такого значення, як у Новгороді. У ньому могло брати участь все населення, проте вирішальну роль виконувала верхівка феодалів.

На князівському дворі знаходилися особливі урядовці, які виконували різні господарські та адміністративні доречення. Провідне місце серед них належало двірському або дворецькому, котрий заступав князя в управлінні, війську, суді.

Незважаючи на героїчний опір населення, у 1348 р. польські феодали захопили Галицьку землю, а в 1377 р. – частину Західної Волині. Литовські феодали оволоділи більшою частиною Волині: Володимиром, Луцьком, Кременцем та іншими містами. З того часу припинила своє існування українська державність княжих часів. Західноукраїнські землі підпали під владу чужоземних правителів.











































V. Становлення Запорізької Січі як держави українського народу.


Наприкінці XV ст. зявляється нова соціальна сила – козацтво. Воно створило свою військово-політичну організацію – Запорізьку Січ, з іменем якої повязане відродження української державності. Виникнення українського козацтва є наслідком принаймні двох основних факторів. Перший – зростання визиску феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської держави, що змушувала селян і міську бідноту втікати на менш заселені місця, начастіше до “запорогів”, тобто берегів Дніпра нище порогів.

Другий фактор агресія Османської імперії, яка становила смертельну небезпеку для України в XV – XVII ст. Воно особливо посилюється з 1475 р., коли османи завоювали й перетворили у васала Кримське Ханство.

Переважну більшість козаків становили колишні українські селяни, міська біднота, хоча не можна ігнорувати, зокрема на початку існування козацтва, представників інших класів і станів, наприклад, української православної шляхти.

Джерела дають підставу вважати першою з відомих січей Хортицьку, тобто ту, яка існувала 1553-1557 рр. На найбільшому дніпровському острові Хортиці. Хортицька Січ була створена за активною участю гетьмана запорожців князя Дмитра Вишнивецького.

Виникла Запорізька Січ як військово-політичне утворення у Середньому Подніпровї з оригінальним адміністративно-територіальним устроєм. Тут був і військовий і територіальний поділ. У військовому плані Січ та військо поділялося на 38 куренів, а тераторіально на 5-8 паланок. Вищим органом влади, органом самоврядування була військова рада, яка розглядала найважливіші питання. Ради скликалися у строго визначений час, зокрема 1 січня і 1 жовтня, але на вимогу і за рішенням козацтва допускалося скликання рад і в інший час. До компетенції ради належали питання війни і миру, військових походів, покарання злочинів, щорічних перерозподілів земель між куренями, виборів всіх службових осіб Січі тощо. Ради скликалися також у куренях і паланках.

У Запорізькій Січі існувала оригінальна система органів управління трьох ступенів: 1) військові начальники – кошовий атаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман; 2) військові чиновники – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач, шафар, канцеляристи; 3) похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул.

Вся військова старшина обиралася військовою радою 1 січня на рік. Розподіл обовязків між старшиною чітко регламентувався. Так кошовий отаман наділявся вищою військовою, адміністративною, судовою і духовною владою, але водночас ніколи не був необмеженим диктатором. Його владу обмежували три обставини: щорічний звіт перед військовою радою після збігу строку обрання, річний строк перебування на посаді, а також сама військова рада, яка будь-коли могла зажадати звіту отамана. Другою особою після кошового був військовий суддя. Крім виконання основних функцій, він заступав кошового отамана, був скарбником і начальником артилерії.

Великі обовязки покладалися на військового писаря. Він надсилав розпорядження та накази на місця, вів розрахунки, приймамв листи, що надходили на імя коша.

Військовий осавул спостерігав за додержанням козаками порядку на всій території, стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради, проводив дазнання за вчиненими злочинами, приймав та розподіляв хлібну та грошову платню між козаками, займався захистом інтересів війська на прикордонних лініях. За військовими старшинами стояли курінні отамани. Куріний отаман виконунвав роль інтенданта, забезпечував свій курінь усім необхідним. Курені були одночасно військовими одиницями, з яких і складалося запорізьке “товариство”. Допоміжні функції при військовій старшині виконували військові чиновники.

За військовою старшиною йшла старшина похідна і паланкова. Вона стояла за рангом вище військових чиновників, але навідміну від них, діяла за межами Січі у своїх паланках. Похідну старшину становили полковники, осавул і писар, які у воєнний час охороняли передові рубежі Січі. Похідний полковник був начальником певної частини війська, декількох загонів козаків.

До паланкової старшини належали полковник, осавул, писар, підосавул, підписарій. Їх влада поширювалася на всю паланку, тобто на козаків, які проживали за межами Січі у слободах і зимівниках. Усі представники паланкової адміністрації обиралися на рік. Влада паланкового полковника була достатньо широкою: у своєму районі він фактично виконував роль кошового отамана.

Організація козацького самоврядування Запорізької Січі дає підствави стверджувати, що так закладалися основи нової української державності; адже вся система органів військово-адміністративної влади мала змогу виконувати і забезпечувати внутрішні і зовнішні функції, властиві державній владі.” 3

Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент військово-адміністративної влади, як правова система. Якщо загалом на території України на той час діяли різноманітні джерела права (Руська правда, Литовські статути, канонічне та Магдебурське право), то у Запорізькій Січі основне значення мало звичаєве козацьке право – сукупність правових звичаїв, що утвердилися у сфері козацьких суспільних відносин. Система звичаєвого козацького права складалася саме в XV – середині XVII ст. і закріплювала військово-адміністративну організацію козацтва, діяльність судових органів, види злочинів і покарань.

Козацтво збагатило суспільно-політичні функції української державності ще одним елементом – озганізаційною структурою у формі полків. Той факт, що вона була узаконена “Ординацією війська Запорозького реєстрового”4, прийнятою Варшавським сеймом 1638 р., не применшує значення правотворчості козацтва.

Дух козацтва охопив найрізноманітніші сфери життя і значною мірою зумовив тенденції розвитку й утвердження на українських землях державних органів управління.























VI. Державність України в період Богдана Хмельницького та після його смерті.


Національно-визвольна війна почалася з повстання козаків під проводом сотника Б.Хмельницького. Після разгрому польських військ під Жовтими Водами та Корсунем повстання охопило Поділля та Волинь, а у вересні 1648 р. і Галичину. Скориставшись перемогами Б.Хмельницький, який став гетьманом, поставив вимоги перед польським урядом про амністію для усіх, хто брав участь у повстанні, скасування церковної унії, збільшення кількості реєстрових козаків, територіальную автономію україни.

Військова невдача влітку 1649 року під Зборовом змусила Б.Хмельницького підписати мирний договір5, за яким у межах Речі Посполитої створювалась автономна область у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Кількість реєстрових козаків мала становити 40 тис., а селяни мали повернутися до панів. Церковна унія скасовувалася. Православна церква зрівнювалася у правах з римо-католицькою. Територія України поділялася на 16 полків, а гетьман зносився з іноземними державами. Отже результатом війни було створення національно-територіальної автономії для козацького стану населля України.

Навесні 1651 р. поляки почали військові дії і за умовами Білоцерківського договору6 автономна частина України обмежувалася тільки Київським воєводством. Подальші військові дії велися з перемінним успіхом. Кожна із сторін шукала собі союзників. Богдан Хмельницький вступав у союз з Кримом, Туреччиною, Молдавією, але без належних результатів. Брак надійних союзників наштовхував Б.Хмельницького на союз з Московською державою. У жовтні 1653 р. Земський собор7 у Москві ухвалив прийняти Україну “під високу руку царя”. На Раді страшин та на загальній Раді мешканців Переяслава у січні 1654 р.8 на переговорах з російським посольством було досягнуто угоди про встановлення військового союзу України з Московською державою, гарантовано захист московським царем України та збереження всіх прав і вільностей Української держави. У березні 1654 р. українське посольство прибуло до Москви з проектом договору про військовий союз. Цей проект відомий під назвою “Березневих статей”9 Богдана Хмельницького. Проект угоди складався із 23 статей. Основною їх ідеєю було встановлення військового союзу між Україною та Московською державою, збереження як внутрішньої, так і зовнішньої самостійності української держави.

Спільні польсько-татарські війська з осені 1654 р. почали руйнувати Поділля, Брацлавщину. Україно-московські війська воювали в Гиличині, звільнили Білорусію і значну частину Литви. Визнало владу гетьмана населення Волині, Поділля та Полісся. Отже територія Української держави поширилася на захід та північ.

У 1657 р. Б.Хмельницький пішов на створення коаліцій з Швецією, Брандербургом, Семигородом, Молдавією та Литвою. За домовленістю між союзниками, Польша мала бути розділеною, і Україна мала включати усі землі, заселені українцями. Україна разом із Швецією встановили протекторат над Литвою. Але розгром Данією Швеції звів нанівець досягнення коаліційних домовленностей.

Отже, 1657 р. був мкульмінаційним моментом престижу незалежної Української держави.

Козацька держава періоду Богдана Хмельницького була повноцінною, з усіма характерними для будь-якої держави ознаками.

Перша ознака – політична влада. Вона перебувала в руках козацької старшини – нової генерації української панівної верстви. На вершині її ієрархічної піраміди перебував гетьман. Обраний військовою радою в Запоріжжі на невизначений строк, він здійснював керівництво військовими силами, очолював старшинську адміністрацію, визначав напрями внутрішньої політики, проводив переговори чи листування з урядами інших держав.

Гетьман мав право переглядати рішення Генерального суду. Проте зосередження законодавчої та виконавчої влади в його руках спричинилося до того, що військові ради і навіть ради старшин скликалися рідко: найважливіші питання гетьман вирішував одноосібно.

Законодавчу владу Богдан Хмельницький реалізовував шляхом видання універсалів, наказів тощо. Атрибутом гетьманської влади надалі залишалася булава. При підтримці старшин із залученням найманих полків гетьман придушував народні повстання. Отже в його руках зосереджувалася практично необмежена влада.

Друга ознака – територія. Аналізуючи відомості 1653-1654 рр., Іван Крипякевич приблизно описав державні межі козацької території: “З Польщею – Яруга – Черніців – Мурафа – Красне – Вінниця – Прилуки – Паволоч – Каменеброд – Макарів – Чернобиль – Карпилівка; з Росією – традиційним кордоном; з Туреччиною і Кримом – через так зване Дике поле”. “При цьому слід відзначити історичну роль у процесі державотворення Середнього Подніпровя, яке і раніше було ядром українського етносу; протягом тривалого періоду простежувалася його відносна стабільність; водночас Запорізька Січ залишилася “центром свободи”, продовжувала виступати суспільним ідеалом українського селянства”.10

Третя ознака – політико-адміністративний устрій. На визвольній території були ліквідовані органи влади Речі Посполитлї. Замість воєводств і повітів створені полки і сотні. Виникло нове правління – своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрація, куренні городові отамани. Магістрати і ратуші здобули право самоврядування.

Четверта ознака – суд і судочинство, фінансова система і податки. Події тих часів мали значний вплив на подальший соціально-економічний розвиток краю. Є характерні приклади посилання українських чиновників на порядки започатковані Богданом Хмельницьким. Була введена власна монета. Після Визвольної війни була запроваджена одна з найвищих посад у старшинській адміністрації – генеральний підскарбій, який відповідав за стан фінансів козацького війська, встановлював мито, очолював скарбову канцелярію та інш.

Пята ознака – військо. Збройні сили україни виступали як самостійні, добровльні, з деякими елементами самоуправління. Складалися вони з представників різних соціальних верств населення. Після 1654 р. козацьке військо становило автономну частину російської армії. Б.Хмельницький прагнув створити мобільну регулярну найману армію на зразок тих, що існували в більшості тогочасних європейських країн.

Шоста ознака – міжнародні відносини. Українська держава здобула широке міжнародне визнання. Гатьман налагодив звязки з представниками Росії, Криму, Туреччини, Польщі, трансильванії, Молдови. Згодом уряд Богдана Хмельницького визнали Венеція, Валахія, Швеція та інші країни. Україна закріпилася на міжнародній арені як суверенна, незалежна держава.

Після смерті Б.Хмельницького загострилася боротьба старшини за владу, яка завершилася тим, що з гетьманского престолу в результаті старшинського перевороту був усунений Юрій Хмельницький й обраний гетьманом Іван Виговський.

Обрання гетьманом Івана Виговського призвело в підсумку до втрати здобутої незалежності. Він щоб зміцнити своє становище, поспішив запевнити московський уряд, що визнає свою залежність від царя.

У 1658 р. у Гадячі він підписав договір з представниками польської держави про входження Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств до складу Польсько-Литовської держави з наданням ім автономії під назвою Великого князівства Руського. За Гадяцьким договором, Велике князівство Руське, яке одержало автономію, повинно було мати єдиного для Польщі, Литви й України короля, спільний сейм, а Україна – власних міністрів, фінансову систему, військо, обраного усіма станами гетьмана.

Нова російсько-українська Переяславська угода 1659 р.11 значно розширювала владу царя в Україні, фактично визначала шляхи ліквідації української державності Москвою. Проте вона не була втілена у життя, оскільки в оголошеній Польщі війні Росія зазнала поразки.

Гадяцький договір 1660 р., як і договір 1658 р., був наслідком політики козацької старшини, тому він також викликав незадоволення народних мас.

Після зречення у 1663 р. Юрієм Хмельницьким гетьманства Лівобережна Україна обрала гетьмана окремо від Правобережної. На Правобережжі козаки також обрали гетьмана. Такий поділ для України був катастрофічним.

У цих умовах в січні 1667 р. між Москвою і Польщею був укладений Андрусівський договір12 про перемиря на тринадцять з половиною років. За договором Лівобережна Україна залишалася під Москвою, Правобережна переходила до Польщі.

Цей поділ остаточно підтверджувався Вічним миром 1686 р.13 між Москвою і Польщею. Лівобережжя, Київ і Запоріжжя залишалися під владою Москви, Правобережжя – під владою Польщі.

Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко здійснив ряд важливих реформ, зокрема створив постійне військо з найманих частин. Цим він забезпечив собі незалежність від козацької старшини. Петро Дорошенко дбав про державні фінанси, призначені для утримання війська. Крім цього, він планомірно освоював спустошені землі Правобережжя. У зовнішній політиці прагнув налагодити широкі міжнародна звязки.

Після Петра Дорошенка турки поставили гетьманом знову Юрія Хмельницького. Його влада обмежувалася тільки Поділлям, де столицею було містечко Немирів. Він встановив тут деспотичне правління, накладав непомірні податки на населення. Врешті-решт турки 1681 р. стратили його у Камянці.

З того часу Правобережна Україна втратила рештки своєї самостійності.

Лівобережна Україна, як і правобережна , постійна терпіла утиски від своїх сусідів, особливо від Московської держави. Відразу після обрання у 1663 р. гетьманом Івана Брюховецького і відокремлення Лівобережної України від Правобережжя Москва зробила спробу підпорядкувати ці землі собі, зокрема доручила своїм воєводам збирати податки в Україні. Проте задуми Москви не здійснилися. Іван Брюховецький зробив спробу обєднатися з правобережжям під владою гетьмана Петра Дорошенка, але під натиском московських військ Лівобережна Україна змушена була відокремитися й обрати іншого гетьмана – Демяна Многогрішного.

З часу підписання Глухівської угоди 1669 р. протягом сорока років у Лівобережній Україні бурхливих подій не сталося.

Зміни в політичному становищі України настали з початком Північної війни. У 1708 р. воєнні дій були перенесені в Україну. Крім цього, державі загрожував новий напад Польщі. Але доля України не цікавила російського царя Петра I. Такі обставини штовхнули у 1708 р. гетьмана Івана Мазепу перейти на бік шведського короля Карла XII й укласти зним угоду. Проте замість незалежності союз Івана Мазепи зі шведським королем Карлом XII призвів Україну до катастрофи.

Новим гетьманом, але вже на чужині, було обрано П.Орлика. Погодився він на цей пост неохоче, але все життя невтомно працював, як політичний діяч, дипломат, автор політико-правових документів, заяв, що стверджували право України на незалежність та поширювали в світі інформацію про неї.

Угода і Конституція прав і свобод Війська Запорозького”14 – результат колективної праці козацької громади на чолі з П.Орликом – була скріплена присягою, підписом і печаткою у день його обрання на цей пост – 5 квітня 1710 р. Вона мала здійснюватись після здобуття Україною незалежності. Документ складався з 16 статей і починався з урочистої декларації: “Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування”. Далі у преамбалі Конституції подавалася характеристика тогочасного політичного життя, всебічних утисків та порушень козацьких свобод після Переяславської ради. Зазначалося, що кордон з Польщею повинен бути відноалений по р. Случі, а запорожцям – повернені всі відібрані у них землі і поселення. Верховна влада належатиме гетьманові, котрий обиратиметься розширеною козацькою радою. Щоб гнтьман, за прикладом московських царів не міг діяти самовільно, його влада буде обмежена постійною участю в управлінні генеральної старшиною, а також Генеральною радою, яка скликатиметься тричі на рік.

Якщо “Угода й Конституція” П.Орлика стосувалися здебільшого внутрішнього устрою україни, то два інших його документи – “Вивід прав України” та “Маніфест” були спрямовані на міжнародне визнання України “вільним князівством”.

Але трапилось так, що гетьман Брюховецький визнан царя і Україні було примушено зректися прав козацького суверенітету та відчути увесь тягар деспотичного панування. Але вона стала підлеглою тільки тому, що повірила в союз з одновірним царем, а московський двір накинув на неї ярмо незкінченно жорстокіше, ніж те, яке невірні накидали завойованим народам. Петро І окупував Україну і з того часу аж до осені 1917 р. вона перебувала в залежності від Росії.




























VII. Становлення нової української держави за Центральної Ради.


Кінець XIX – початок XX ст. чарактерізується новим політичним пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та Російської імперій, новим сплахом національної свідомості й активності.

Важливою подією в історії України стала перша світова війна, під час якої у воюючих країнах загострилися численні економічні, політичні та національні суперечності. Розділена між державами-суперниками, Україна в перші роки війні була дуже зруйнована.

Після довгих років кривавих змагань ворогуючі сторони були знеселені. У Німеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла революційна ситуація. Найгостріше вона проявилась у царській Росії. В лютому 1917 р. тут було повалено самодержавство.

У національних окраїнах Росії, які продовж століть перебували у колоніальному рабстві, почала пробуджуватися національна свідомість, а з нею зріс потяг до незалежності, відновлення власної державності, насамперед це стосується україни.

Із ситуації, яка виникла в обох воюючих блоках – росії та Німеччини й Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великий шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземного панування.

У Києві 4 (за новим стилем – 17) березня 1917 р. після відповідної підготовчої роботи зібралися представники українських політичних партій, професійних, культурних, студентських організацій і товариств, які вирішили утворити єдиний керівний орган для організації, репрезентації й координації національно-політичного життя України. Цим органом стала Центральна Рада. Її головою обрали видатного українського вченого М.Грушевського, який у березні повернувся з московського заслання.

Важливою подією стало скликання Центральною Радою Всеукраїнського конгресу в Києві 17-24 квітня за участю понад 900 делегатів. “Характерно, що на конгрессі не висувалося питання про незалежність України”.15 Конгрес вимагав у Росії автономії України, визначення іі території. Конгрес санкціонував утворення Центральної Ради як найвищого територіального органу влади в Україні, провів її перевибори.

Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності українського народу, відродження національної державності – соборності України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної реалбної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала.

Розуміючи, що таким шляхом автономії України не домогтися, Центральна Рада 10 (23) червня видала Перший універсал16, у якому закликала населення до самостійного будівництва національної української державності.

Центральна Рада стала широким представницьким органом, справжнім парламентом, де повинні були захищатися інтереси всіх націй, соціальких груп та верств населення України.

Наприкінці червня 1917 р. згідно з першим універсалом був створений Генеральний Секретаріат як уряд автономної України. Головою став В.Винниченко, секретарем – П.Христюк. До складу уряду входили такі генеральні секретарства: внутрішніх справ (В.Винниченко); військових справ (С.Петлюра); земельних справ (В.Садовський); фінансових справ (Х.Барановський).

Центральні органи державної влади й управління розгорнули активну діяльність. Незважаючи на складну економічну й політичну ситуації, в Україні швидкими темпами відбувалося національне відродження. Перестають діяти заборони щодо української мови і культури, почали розвиватися українська преса, створюватися видавництва, які випускали художню і навчальну літературу українською мовою. У Києві були організовані курси перепідготовки вчителів, відкрита перша українська гімназія.

В Україні на той час діяли три різні системи управління. Верховну владу формально здійснював тимчасовий уряд, який призначав своїх комісарів і чиновників. Друга система – це Ради, очолені більшовиками, меншовиками, есерами. Третя – Центральна Рада з її місцевими органами – радами, управами, спілками.

У липні делегація Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським, що прибула у Київ, погодилася визнати центральну Раду і Генеральний секретаріат своїми кройовими органами в Україні, звівши, однак, українську територію тільки до пяти губерній (з попередніх девяти), а інститут окремої національної влади – нанівець.

Жовтневий переворот більшовиків докорінно змінив становище політичних сил у Росії, сприяючи розгортанню революційного, національно-визвольного руху. У звязку з жовтневими подіями Центральна Рада 7 (20) листопада видала Третій універсал17, яким проголошувала утворення Української Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією.

У постанові 10 листопада Центральна Рада заявила, що, не визнаючи Раднаркому, вона буде прагнути до угоди з “крайовими республіками”, які виникли на території Росії, з метою створення нового загальноросійського політичного центру.

Оскільки ради в Україні, очолені більшовиками, визнали Раднарком як найвищий орган влади і відповідно не визнали Центральної Ради, то вона розпочала з ними боротьбу.

Проте відчувши реальну загрозу втратити Україну, В.Ленін швидко переорієнтувався. Раднарком РРФСР 4 (17) грудня 1917 р. видав “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради”18. Заявляючи, що “рада Народних Комісарів признає українську Народну Республіку, її право зовсім відділитися від Росії”, РНК висувала різні звинувачення УНР, зокрема стосовно дії Центральної Ради та її уряду на власній території, в Ураїні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території україни, влади Центральної Ради.

У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіслав Раднаркомові РРФСР ноту19, в якій зазначав, що не можна визнавати право народу, на самовизначення і грубо порушувати це право, навязуючи свої форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила. Раднарком вирішив припинити “всякі словесні загравання” і приступив до активних дій.

У ці тривожні дні Центральна Рада 9 (22) січня 1918 р. приймає Четвертий універсал.20 В ньому зазначалося, що Україна не хоче війни, не претендує на ніякі чужі території. Оскільки у складі Росії України не могла мати справжньої волі, то “однині Українська НароднаРеспубліка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою”.

Україна, зазначалося вЧетвертому універсалі, хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішнє життя України. До скликання парламенту – Установчих зборів – влада тимчасово буде здійснюватися Центральною Радою та її виконавчим органом – Радою Народних Міністрів. Раді Народних Міністрів ьуь же було доручено самостійно проводити переговори про мир з державами Центрального блоку і домагатися укладнення справедливогго миру.

В універсалі йшдося також про необхідність вжити термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх тих, хто постраждав від війни.

Проголошувалася націоналізація “найважливіших галузей торгівлі”, весь дохід від якої “піде на користь народові”. Встановлювалися монополія держави на зовнішню торгівлю, котроль держави над усіма банками, “які допомагали визискувати трудові класи”. З цього часу кредити банків повинні були надаватися “головним чином на підтримку трудового населення та розвиток народного господарства в Україні”.

Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс. Її визнали у 1918 р.: Румунія, Франція, Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 р. – Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голандія, Італія тощо.

Проте у січні російські війська під командуванням колишнього полковника царської армії М.Муравйова розпочали наступ на Центральну Раду. До них приєдналися донецькі робітничі загони, частини Червоного козацтва, харківська червона гвардія.

Обєднані російсько-українські радянські війська 26 січня (8 лютого) 1918 р. після завзятих боїв і багатогодинного артилерійського обстрілу міста зайняли Київ.

У Брест-Литовську, де проходили мирні переговори між державами Центрального блоку та Росією, 27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради від імені Української Народної Республіки, яку визнали країни Центрального блоку, підписала з Німеччиною та її союзниками (Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною) мирну угоду.

Щоб утримати владу, Центральна Рада звернулась до німецького уряду з проханням про військову допомогу, оскільки достатніх власних збройних сил не було. Німецькі та австро-угорські війська 18 лютого почали окупацію україни.

Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет, а 29 квітня 1918 р. вона зібралася на чергове засідання. Тут, окрім інших законів, обговорювалася і була прийнята Конституція Української Народної Республіки – Основний закон держави.21

У розділі “Загальні постанови” підкреслювалося, що Українська Народна Республіка – держава “суверенна, самостійна і ні від кого не залежна”, а носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни України, які проживають на її території.

Відразу за першим загальним розділом йшов розділ про громадянські права йсвободи. Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавствомпорядку. Цивільно-правова ,громадянська і політична дієздатність наступала з 20-річного віку. У Конституції підкреслювалося (ст.12), що всі громадяни рівні у громадянських і політичних правах – незалежно від статі, національності, раси , віросповідання , освіти, майнового стану. На території УНР скасовувались як вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали людську гідність та честь.

Основу побудови структури вищих органів держави становила відома теорія розподілу влади – на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвища законодавча вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам, виконавча –Раді Народних Міністрів, судова –Генеральному суду.

Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи – у громадах (сільських і міських), волостях, землях.

Парламент країни – Всенародні Збори – мав обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною системою виборів: депутат від 100тис. жителів строком на три роки.

Закони приймаються тільки парламентом.Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир тощо.

Рада Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією, Головою парламенту, її склад і програма затверджувалися парламентом. Перед ним уряд відповідав за свою діяльність – як кожен міністр зокрема, так і уряд загалом.

Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний суд, який обирався Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для інших судів, не міг бути судом першої та другої інстанцій і мати функції адміністративної влади. Судочинство оголошувалось усним і гласним, усі громадяни, незалежно від посад ,-рівними перед судом і перед законом.

Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період – період становлення української державності.Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була доброю правовою основою держави, основою для всього ііншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.



























VIII. Українська держава за П.Скоропадського.


Зайнявши всю Україну, 29 квітня німецькі війська розігнали Центральну Раду і поставили при владі колишнього царського генерала Павла Скоропадського. У києві 30 квітня на так званому зїзді хліборобів Скоропадського обрали гетьманом України. Цього ж дня гетьман оголосив розпущеними Центральну Раду, її місцкві органи та установи, земельні комітети, уневажнив все її законодавство, повертає правову силу всім попереднім видам і формам приватної власності. Ставши на “грунті української державності” гетьман обіцяв проведення у майбутньому виблрів до українського законодавчого сейму, право викупу селянами землі у поміщиків та інших великих землевласників, відбудову крайової торгівлі, промисловості.

Потім був виданий гетьманський декрет про тимчасовий державний устрій України, що встановлював замість демократичної республіки свого роду конституційну спадкову монархію. Гетьманові належала вся повнота законодавчої та виконавчої влади, він був також верховним “воєводою” армії, флоту. Замість назви держави Українська Народна Республіка встановлено нову назву – Українська держава. Поновлено попередній адміністративно-територіальний поділ – на губернії, повіти, волості. Уряд, сформований гетьманом, складався здебільшого з російських кадетів і монархістів.

Розпочалося масове повернення поміщиків і капіталістів в Україну – російських, польських та ін. Їм поверталися землі, маєтки, заводи й фабрики, палаци, виплачувалась компенсація за збитки. Народні маси позбавлялися політичних прав і свобод.

Діяльність гетьманських установ та органів проходила під суворим наглядом окупаційної влади. Ешелонами відправлялось у Німеччину зерно, мясо, мед, цукор, масло, промислове устаткування.

Водночас у період гетьманату Українська держава мала й певні здобутки. Зокрема, це стосується зовнішньополітичної сфери. Відбувся обмін дипломатичними представниками з державами Центрального блоку. Розпочалися переговори з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією тощо. Під тиском німців навіть Росія відрядила до Києва мирну делегацію на чолі з Х.Раковським. У Києві 12 червня між обома країнами був підписаний преліміарний мир. Росія визнала українську державу, сторони зобовязалися встоновити дипломатичні відносини на рівні консульських.

Вдалося налагодити фінансові справи. Проводилися важливі судові реформи. Створювалася система губернських і повітових судів. Сенат вважався найвищим судовим органом. Судочинство стало гласним, зучастю присяжних засідателів. Помітні були здобутки у галузі культури і освіти. В усіх вищих навчальних закладах почали працювати кафедри української мови, літератури, історії. Засновано український державний театр, Національний музей, національну капелу. Створено Українську Академію Наук, президентом якої було обрано В.вернадського.

У середині квітня в звязку з окупацією німцями України ЦВК і Народний секретаріат були ліквідовані, замість них створено повтсан бюро з девяти членів. За постановою ЦК КП(б)У 28 листовада 1910 р. створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, куди входили В.Аверін, К.Ворошилов, В.Затонський, Ю.Коцюбинський, Ф.Сергеєв та ін. Маніфестом 29 листопада він проголосив повалення влади Рад в Україні, для чого попросив військової допомоги в Росії.







IX. Українська держава за директорії.


Наближався кінець І світової війни. Центральний блок зазнав у ній поразку. В Австро-Угорщині та Німнччині у жовтні-листопаді 1918 р. вибухнула революція. ВЦВК РРФСР 13 листопада оголосив Брест-Литовський мирний договір онульованим. Розпочався новий наступ радянських війск на Україну.

Українські партії, інші організації обєднуються в український Народний Союз і починають готувати повстання проти гетьманату. На таємному засіданні УНС 13 листопаду був створений уряд Директорії на чолі з В.Винниченко і С.Петлюрою. Петлюра посів пост головного отамана збройних сил УНР. Війська Директорії, основу яких становив батальйон Січових Стрільців, вщент розбили гетьманців. До них почали масово приєднуватися повстанці, а 14 грудня 90-тисячна армія Директорії здобула Київ. Скоропадський зрікся влади.

Влада Директорії швидко встановилася на значній території України. Знову почали діяти заборонені гетьманом рада. Поспішно формувалися регулярні збройні сили, основу яких становив корпус січових стрільців під командуванням Є.Коновальця.

Директорія відновила дію усіх законів УНР, ухвалила новий закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. На початку грудня Директорія вирішила взяти за основу розбудови держави так званий трудовий принцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції. Центральні органи влади й управління мав утворити Трудовий Конгрес – свого роду парламент, сформований з делегатів робітників, селян і трудової інтелігенції.

Перша сесія Трудового Конгресу відбулася 23-28 січня у Києві. Конгрес затвердив Акт зєднання УНР і ЗУНР, передав передав тимчасово законодавчу і виконавчу влади Директорії, проголосив загальне виборче право для виборів майбутьнього українського парламенту.

Внутрішня і зовнішня ситуації, в який опинилась Директорія , була дуже складною. “Південь України замість німецьких захопили англо-американські, французькі, а також грецькі, румунські війська; на заході, в галичині, йшла кровопролитна війна з поляками, проголошена там Західноукраїнська Народна Республіка потребувала допомоги”.22

Радянські уряди Росії та України оголосили Директорію контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною владою і почали проти неї збройні дії. Вже у першій половині січня радянські війська зайняли всю Лівобережну Україну. Робітники й селяни, сподівались, що радянська влада дасть їм більше, ніж Директорія. Остання основним завданням вважала побудову Української держави, відкладаючи розвязання болючих соціальних проблем не пізніше, коли будуть скликані Всеукраїнські Установчі збори. Це вміло використовували більшовики.

Директорія шукала виходу з цього становища. Вона вступила у переговори з представниками французьких військ, що перебували на півдні України. Тут був підписаний документ про передачу України під протекторат Франції. Але ця спроба знайти якогось союзника не увінчалась успіхом.

16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії. Наприкінці січня – на початку лютого радянські війська розбили основне угруповання військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ. У квітні під ударами радянських військ і повстанських загонів сили Директорії були повністю розбиті, відступивши частково у Східну Галичину, а частково у Румунію.

С.Петлюра у липні 1919 р., обєднавшись з українською Галицькою Армією і скориставшись наступом Денікіна, знову вступив у межі України. 30 серпня його війська зайняли Київ. Щоправда, вже наступного дня у місто ввійшли денікінці, які не визнавали ніякої України і Директорії. У такій ситуації Петлюра проводив активні переговори з Польщею, сподіваючись знайти союзника. Проти цього рішуче запротестували галичани, розуміючи, що союз з Польщею відбудеться за рахунок Східної Галичини.

Розгорівся конфлікт. Командування УГА оголосило про перехід до Денікіна (17 листопада), а через деякий час – на бік Червоної Армії. Петлюра із залишками військ перейшов на територію Польщі, звідки у квітні 1920 р., підписавши з Ю.Пілсудським Варшавський договір, вирушив з його армією в останній невдалий похід в Україну. Однак війська були розбиті Червоною Армією.

Ще одна спроба зробити незалежну Українську державу закінчилася невдачею.












































X. Західноукраїнська народна республіка.


25 березня 1918 р. українські депутати австрійського парламенту скликали у львові зїзд так званих мужів довіря всіх галицьких політичних партій і груп з метою уконституювання українського державного організму в складі Австрії. Зїзд ухвалив звільнити Східну Галичину від звязку з Польскою Західною Галичиною і створити з українських земель Галичини і Буковини окремий державний організм з гарантією прав національних меншин – поляків, євреїв, німців. Окрім цього, на міжпартійній основі було створено так звану безпартійну бойову організацію національної оборони.

У Львові 18 жовтня 1918 р. у малому залі Наподного дому зібралася Українська Національна Рада. На нараді зіштовхнулися два стратегічні напрямки: співпраця з австрією та утворення Української держави у межах австрійської федерації; приєднання західноукраїнських земель до Української Народної Республіки.

У великому залі народного дому 19 жовтня відбулася Конституанта23 (проголошення конституційних законів) Української Національної Ради, на якій затверджувалася резолюція, вироблена на передодні. На всій етнографічній українській території Східної Галичини проголошувалася Українська держава, але водночас було вирішено домагатися визнання цієї резолюції австрійським урядом.

До складу Конституанти входило 33 українці від обох палат австрійського парламенту. 34 посли до галицького та 16 до буковинського краєвих сеймів і з кожної української партії по три представники.

При раді було створено три комісії: виконавча у Відні під керівництвом Є.Петрушевича; організаційна у краї під керівництвом К.Левицького і комісія з утвердження української державності в Буковині на чолі з О.Поповичем.

У Львові на площі Св. Юра 20 жовтня обидва табори проголосили прилюдно свої принципи утворення Української держави. Від більшості Національної Ради зробив доповідь і зачитав резолюцію Кость Левицький. Від опозиції виступив Семен Вітик.

На хід подій у Львові та всьому краї мали вплив не професійні політики, а члени Української військової організації, створеної у першій половині 1918 р. на основі віденського революційного гуртка, що діяв з 31 травня 1917 р. це переважно нижчі та середні офіцерські чини, котрі служили в австрійській армії й війську українських Січових стрільців. Організація створила Центральний військовий комітет, який приступив до підготовки збройного повстання у Львові. Головою Комітету УСС став сотник Дмитро Вітовський.

31 жовтня 1918 р. у великому залі Народного дому зібрався на останню нараду український військовий комітет. Окрім членів Комітету, на засіданні були присутні ті старшини, які мали здійснити план збройного повстання.

5 листопада українські війська зайняли і роззброїли всі казарми, розташовані у місті, зайняли всі стратегічні обєкти. Солдати та офіцери чеської, угорської національностей складали зброю, заявляли про нейтралітет і виявляли готовність виїхати додому.

У Львові виникла національна українська держава, яка на основі Тимчасової конституції почала іменувати себе Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР).

Відразу після взяття влади Українська Національна Рада звернулась до народу із Маніфестом.

Тим часом назрівав конфлікт, який неможливо було владнати мирно. Трапилося так, що головним противником відродження української державності у Галичині стали націоналістичні сили і військові кола Польщі. Взяття влади українською Національною Радою застало зненацька нелегальні польські військово-політичні організації.

Дійшовши між собою згоди, польські організації під командуванням керівника ПВК капітана Ч.Мончинського вже 1 листопада підняли заколот і невздовзі розширели чисельність своїх загонів до 4 тис. Упродовж трьох тижнів тривали бої за Львів.

На решті території Східної Галичини перехід влади до Української Національної Ради відбувся практично без перешкод. Виняток становили західні прикордонні повіти, де польські загони при підтримці, що надійшла з Кракова, захопили Перемишль і Ярослав.

У цих складних військово-політичних обставинах 13 листопада Українська Національна Рада прийняла Тимчасовий Основний закон24 про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії. У той же день був визначений склад Державного секретаріату (тобто уряду), який склав присягу. До його складу увійшли: К.Левицький (президент Ради державних секретарів і секретар скарбових справ), Л.Цегельський (внутрішні справи); Д.Вітовський (військо); Я.Литвинович (торгівля та промисловість); С.Голубович (судівництво); І.Куровець (суспільне здоровя); В.Панейко (закордонні справи).

Отже, у листопаді 1918р. західноукраїнська державність, стала фактом. Проте фактично влада Державного секретаріату поширювалась тільки на переважну частину Східної Галичини. З самого початку ЗУНР опинилася у надзвичайно складних військово-політичних та міжнародних умовах, що суттєво впливало і на її внутрішній курс.

Програмна декларація Української Національної Ради була опублікована 9 листопада1918 р. У ній проголошувалося створення демократичної держави з усіма демократичними засадами. Зразу ж після досягнення військово-політичної стабільності передбачалося скликання парламенту, що повинен був прийняти справедливу земельну реформу, згідно з якою поміщицькі землі перейшли б у власність малоземельних та безземельних селян.

Проте реалізувати програму виявилося непросто. По-перше, склад Української Національної Ради був таким: сюди увійшла значна кількість послів до австрійського парламенту, галицького та буковинського сеймів, обраних ще раніше. Українське суспільство після першої світової війни значною мірою радикалізувалося, і розклад політичних сил в Українській Національній раді повністю відображав реальний рівень політичної самосвідомості народу.

По-друге, просування вперед здійснювалося поступово за посередництвом тривалих переговорів, звернень, компромісів. Досвіду державного будівництва галицькі політичні лідери не мали, не кажучи вже про досвід глибоких політичних і економічних перетворень. Проте саме такий досвід був вкрай необхідний керівництву ЗУНР у 1918-1919 рр.

По-третє, у внутрішній політиці Українська Національна Рада постійно змушена була зважати на зовнішні чинники, зокрема на те, який відгук її дії матимуть в уряді країн Антанти.

Четвертого січня 1919 р. був прийнятий закон про Виділ Української Національної Ради з функціями колективного президента держави.25 Виділ призначив новий склад Державного секретаріату, який діяв до кінця 1919 р.

Реорганізація Української Національної Ради та державного секретаріату не прискорила реалізації головних перетворень. Щоправда, 15 лютого 1919 р. було прийнято важливий закон “Про державну мову”. Однак земельна реформа відкладалася далі. Селяни вимагали негайного розвязання аграрного питання шляхом розподілу поміщицької землі.

Кульмінаційним виявом самостійної суспільно-політичної активності робітництва стало Дрогобицьке повстання 14 – 15 квітня 1919 р. Соціальне нетерпіння посилювалося тяжкими матеріалбними умовами життя, фактами корупції місцевої адміністрації, наявністю в містах значної групи старшин Галицької армії, які ухилялися від перебування на фронті, тощо.

Виступи робітників і селян підштовхнули керівництво ЗУНР до негайного проведення соціальних реформ. Так, 14 квітня 1919 р. Українська Національна Рада прийняла закон, що визначив основи аграрної реформи. Головною їх метою було визнано наділення землею селянства на правах приватної власності.

У 1919 р. (15 квітня) вийшов також закон про сейм як законодавчий орган ЗУНР. Цей закон забезпечував пропорційне представництво усіх національних груп. Однак втілити у життя ті закони уряд ЗУНР не встиг у звязку з польським наступом.

Отже, внаслідок ряду обставин внутрішня політика ЗУНР характеризувалася незавершеністю в реалізації проголошених завдань, що стимулює соціально-політичне розмежування в суспільстві і негативно впливало на обороноздатність в умовах війни.

Зовнішньополітична діяльність Державного секретаріату зводилася до двох основних завдань: відносини з Наддніпрянською українською Народною Республікою; визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою.

Щодо Української Народної Республіки, то головною метою було досягнення державного обєднання, але розглядалося, по-перше, як втілення у життя віковічного прагнення українського народу до державної єдності, і, по-друге, як засіб обєднати сили в боротьбі проти експансії Польщі на українські землі.

1 грудня 1918 р. у Фастові повноважні представники Державного секретаріату ЗУНР уклали попередній (передвступний) договір з Директорією про державну єдність.26 А 3 січня 1919 р. українська Національна Рада проголосила у Станіславі Акт державного обєднання ЗУНР і УНР.

Акт 22 січня став проявом єдності українських земель в міжнародно-правовому і морально-політичному відношеннях. Проте фактичне обєднання так і не відбулося, оскільки Східна Галичина і наддніпрянщина мали свої відмінності в рівнях розвитку політичної культури, національної свідомості, історичного досвіду тощо.

У військовому аспекті Акт злуки забезпечив ЗУНР і УНР певну координацію зусиль на фронті та на міжнародній арені, дав можливість отримувати допомогу, хоча й незначну, озброєнням, амуніцією, спорядженням, військовими спеціалістами. Але у звязку з хитким військовим, політичним, міжнародним становищем УНР усе це не могло мати для ЗУНР вирішального значення.

Вагомішим для ЗУНР і УНР було домогтися визнання на міжнародній арені. ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватіканом, США, Канадою, Бразилією. Однак головне завдання полягало у реалбному визначенні ЗУНР на Паризькій мирній конференції, яка мала вирішальний вплив на формування кордонів Версальської Європи, де домінували передусім інтереси Великобританії та Франції. Міжнародно-правове становище ЗУНР ускладнювалося ще й тим, що Австрія за Сен-Жарменським договором усі свої права на Галичину передавала Раді країн Антанти.

25 червня 1919 р. найвища Рада Антанти офіційно уповноважила Польщу зайняти Східну Галичину до р. Збруч і використати для цього армію Галлєра.

Весною 1919 р. для уряду ЗУНР зявилася реальна можливість радикально змінити міжнародне і внутрішньо-політичне становище Східної Галичини та всіх західноукраїнських земель шляхом встановлення союзу з Радянською Україною. Офіційні пропозиції щодо союзу Державний секретаріат ЗУНР отримав двічі: 7 березня та 9 травня. Умови другої пропозиції, зокрема, були таками: уряд ЗУНР пориває відносини з Директорією УНР та відкликає всіх галичан з її військ; прлюдно оголошує про це і про свій союз Радянською Україною; укладає з радянським урядом угоду про Польщі та Румунії.

Прийняття цих пропозицій означало на практиці ліквідацію ЗУНР та вклюючення краю до складу Радянської України.

Державний суверенітет ЗУНР офіційно на радянські пропозиції не відповів.

Відсутність у ЗУНР стабільного міжнародного становища розв’язувала руки польським інтервентам, давала змогу їм практично без перешкод нарощувати зусилля на фронті.

У липні 1919 р. уряд ЗУНР відступив за р. Збруч, а невздовзі емігрував до Відня, звідки продовжував вести активну зовнішньополітичну діяльність щодо захисту прав на самовизначення східногалицького населення.

Невздовзі 30 квітня 1921 р. Українська національна Рада запропонувала Антанті проект основ державного устрою незалежної Української Галицької Республіки з трьома основними народностями – українською, польською та єврейською, які мали користуватись рівними правами у громадсько-політичному житті краю. Але зацікавленої реакції ні з боку Парижа, на збоку Варшави не було.

14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії всупереч волі українців ухвалила рішення про анексію Східної Галичини Польщею, уряд ЗУНР опублікував протестанційну заяву і самоліквідувався. Свавілля Антанти викликало гнів у краї. Львів 18 березня сколихнула 40-тисячна демонстрація, яка засудила паризький зговір, закликавши до рішучої боротьби за волю.

ЗУНР проголосила свою владу на всіх західноукраїнських етнографічних землях, але забезпечити виконання цього свого законного права не мала сили. “Довговічна розчленованвсть між чужими державами – одна з найбільших історичних кривд українського народу – і тут відіграла свою фатальну роль”.27




























XI. Україна у складі СРСР.


Процес утвердження тоталітарного комуністичного режиму найінтенсивніше проходив у 1920 – 1930 рр., коли сформувалася сталінська тоталітарна система і була відновлена, фактично, Російська імперія у вигляді СРСР, оформленого 1922 р.

Після придушення національно-визвольних змагань Україна опинилась у надзвичайно складному становищі. Промисловість була майже повністю разрушена, обсяг її продукції зменшився приблизно в 9 разів. Валовий збір пшениці становив ¼ довоєнного. Україна особливл постраждала від політики “воєнного комунізму”: її багаті природні та продовольчі ресурси нещадно єксплуатувались більшовицьким урядом. Це викликало масове незадоволення, зокрема у селян, які піднімались на збройні повстання. Найвідомішим серед повстанських ватажків був “батько” Махно, в армії якого перебувало понад 40 тис. осіб.

У цій ситуації Ленін на X зїзді РКП(б) у березні 1921 р. переконав делегатів прийняти рішення про заміну на селі продрозкладки натуральним податком, що поклало початок так званій новій економічній політиці.

Нова економічна політика принесла полегшення народу України. Вона дала змогу здійсніти те, чого раніше більшовицькі Ради не могли досягти силою зброї – ліквідувати повстанський рух. Селяни припинили боротьбу з Радами. У 1925 – 1926 р. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня. Тоді ж було майже відновлено обсяг промислового виробництва.

НЕП викликав певні зрушення і в політичній сфері. Припинилися масові розстріли. Була оголошена амністія колишнім повстанцям, а також членам некомуністичних партій. Українській політичній еміграції гарантувалося вільне повернення на Батьківщину.

Але диктатура більшовицької партії не тільки зберігалася, а й зміцнювалася. Останньою легальною опозицією в республіці залишалася Українська комуністична партія. Укапісти стояли на комуністичній платформі, але вважали, що Україна повинна бути самостійною державою. У 1925 р. УКП змусили до саморозпуску, більшість її членів вступили до КП(б)У. В Україні сотаточно встановилася монопартійна система.

Отже, лібералізація економіки не супроводжувалася демократизацією суспільного життя, а навпаки – наростанням тенденцій. Це згодом дало змогу Сталіну скористатися ними: ліківідувати НЕП і відродити “воєнний комунізм” у новій формі.

У ці ж роки була скасована формальна самостійність УРСР, яка за Конституцією 1919 р. проголошувалася незалежною державою. Щоправда, її суверенітет з самого початку існував тільки на папері. Уже 28 грудня 1920 р. було укладено союзний робітничо-селянський договір між РСФРР та УРСР,28 за яким ці дві республіки входили в єдиний військовий та господарський союз.

На V Всеукраїнському зїзді Рад (лютий-березень 1921 р.) проти названого договору виступили укапісти та уукраїнські ліві есери. Один з керівників УКП Михайло Авдієнко висунув вимогу повного відокремлення України від РСФРР. Але цього не трапилося. Зїзд переважною більшістю голосів ритифікував договір.

VII Всеукраїнський зїзд Рад у грудні 1922 р. схвалив ідею створення Союзу і входження до нього УРСР, щоправда, делегатів-українців на ньому було менше половини. У І Всесоюзному зїзді Рад 30 грудня 1922 р. взяли участь чотири республіки: РСФРР, ЗСРФР, УСРР, БСРР. Зїзд затвердив “Декларацію про утворення СРСР” і “Союзний договір”.

Відразу після утворення Радянського Союзу більшовицька партія проголосила політику “Коренізації”, яка передбачала залучення представників коріних національностей до компартії та державного апарату, застосування національних мов у партійній роботі, адміністрації, освіті, книжковому видавництві, пресі. Український варіант цієї політики увійшов до історії під назвою “українізація”.

Як і НЕП, це був вимушений компроміс. Формальним початком українізації можна вважати декрет раднаркому УРСР 27 липня 1923 р. “Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” і декрет Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та Раднаркому “Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови” 1 серпня того ж року.

Центром українізації став наркомат освіти, який очолював Олександр Шумський, а після його усунення 1927 р. – Микола Скрипник. Завдяки їхнім зусиллям швидкими темпами відбувалась українізація освіти. У 1929 році в УРСР діяло 80% шкіл, понад 2/3 технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчпння.

Наприкінці 20-х років у внутрішіній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Правляча верхівка ВКП(б) на чолі з Й.Сталіним зміцнила позиції і вже не потребувала компромісів для збереження власного панування.

Індустриалізація мала неодназначні наслідки для України. Позитивним було те, що вона:

- з аграрної республіки перетворилася в індустріальну;

- пройшов процес урбенізації;

- сформувався національний український робітничий клас і технічна інтелігенція.

Але все це досягнуто для народу України надто дорогою ціною:

  • були одержані кошти на індустріалізацію (для чого було поневолено село);

  • була створена атмосфера напруження, яка породила масові репресії;

  • ліквідовано НЕП і запроводжено командно-адміністративну систему в економіці, що сприяло остаточному утвердженню тоталітаризму;

  • знищено рештки економічної самостійності України.

Колективізація супроводжувалася кампанією “ліквідації куркульства як класу”. Куркулями оголошували найбільш працьовитих і підприємливих сільських господарів. Усього за роки колективізації в Україні експропрійовано до 200 тис. селянських господарств.

Колективізація здійснювалася ударними темпами. У 1927 р. різні форми колгоспів обєднували трохи більше 1% селянських господарств. У 1933 р. в Україні було колективізовано 70% господарств, а в липні 1935 р. – вже 93% господарств входили до колгоспів, яким належало 98% посівних площ.

У 1932 –1933 рр. Український народ пережив найстрашнішу трагедію у своїй історії – штучний голодомор. Організовуючи штучний голодомор, сталінське керівництво переслідувало подвійну мету: покарати селянство як клас за опір колективізації; ослабити саме українське селянство як соціальну базу національно-визвольного руху. Надумку С.Кульчицького, прямі втрати від голодомору 1933 р. становлять від 3 до 3,5 млн осіб. Повні втрати (з урахуванням зниження народжуваності) від 4,3 до 5 млн.

Ця трагедія залишила глибокий слід у психології людей. У їхніх душах надовго поселився страх, а страх перед владою – невідємна ознака тоталітарного режиму. На створення атмосфери страху та абсолютної покори був спрямований і масовий терор 30-х років. Починаючи з 1929 р., репресії трьома хвилями прокотилися по Україні:

  1. 1929 – 1931 рр. – примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація Української автокефальної православної церкви, сфабрикований процес “Спілки визволення України”;

  2. 1932 – 1934 рр. – голодомор, постишевський терор, так звана “кіровська” хвиля;

  3. 1936 – 1938 рр. – “єжовщина”, або “Великий терор”.

Тоталітарная централізація держави супроводжувалася знищенням будь-якої національної самобутності, та фактичним відродженням русифікаторської політики в Україні. Усунення М.Скрипника з посади наркома освіти ознаменувало кінець політики українізації. Пошуки “націоналістів”, “ворогів народу” призвели до загибелі багатьох діячів культури.

У 30-ті рр. По суті були ліквідовані всі паростки національної незалежності України як національної держави. В новому варіанті російської імперії під назвою СРСР Українська РСР стала фактично безправною провінцією, позбавленою навіть тієї крихти самостійності, яку мала в перші роки радянської влади.

Друга світова війна поставила українців у безпросвітне становище. Німецькі війська окупували всю українську землю, на західних і на східних її територіях розпочався терор. Шеф СС Генріх Гіммлер проголосив політику знищення “біологічної сили українців”, перетворення України в аграрну провінцію для постачання Німеччині продовольства.

Проводились масові розстріли мирного населення, зокрема єврейської національності, учасників українського руху опору, полонених. На території України було знищено близько 3 млн 200 тис. мирних жителів. Тут виявлено майже 200 місць масових страт населення. 180 концтаборів смерті, 50 гетто. До Німеччини вивезено близько 2 млн 250 тис. осіб. В україні готувався “життєвий простір” для 25 млн німецьких колоністів.

Ще на початку війни у тил Радянського Союзу було евакуйовано до тисячі підприємств важкої та машинобудівної промисловості разом з мільйонами робітників, інженерів та інших спеціалістів, велику кількість землеробської техніки. 43% радгоспної та колгоспної худоби. В гдебинні райони Росії перебазувалися академія наук, 16 науково-дослідних інститутів, понад 70 вищих навчальних закладів, близько 12 тис. унікальних експонатів музеїв, картинних галерей тощо.

Усі ці втрати для України стали невідшкодованими. Не маючи власної жержавності, українці опинилися беззахисними перед двома репресивними режимами. Але вони підняли партизанську боротьбу проти фашистської окупації. Москва розпочала боротьбу з масовим партизанським рухом, що розгорнувся на Волині й Поліссі під керівництвом ОУН, зокрема проти УПА.

На думку провідників ОУН, якою керував тоді Степан Бандера, збройні українські формування у складі німецьких військ “Нахтігаль” і “Роланд”, мали стати ядром формування української кадрової армії, що допомогла б створити незалежну Українську державу. 30 червня 1941 р. оунівці без згоди німецької сторони проголосили у Львові створення Української держави. Але нацисти розгромили новостворений уряд, на чолі якого став сподвижник Степана Бандери – Ярослав Стецько. Наприкінці 1942 р. партизанські загони Західнлї України вважалися основою Української Повстанської Армії (УПА). Її головокомандувачем був Роман Шухевич.

УПА і радянські партизани створювали підконтрольні райони, здійснювали рейди у тилу ворога. Але радянські партизани одним із завдань мали таке: ліквідувати провід УПА і підірвати підтримку її українським населенням. З цією метою і було відправлено у Карпатський рейд добре озброєне обєднання Сидора Ковпака.

У сутичці з радянськими загонами 1950 р. під Львовом загинув Роман Шухевич. Окремі загони УПА та оунівські групи продовжували боротьбу, влаштовували диверсії, перешкоджали колективізації та депортації. але ці останні зусилля вже не могли змінити ситуації.

Україна після війни дістала міжнародне визнання як засновник ООН. Вона стала членом 20 міжнародних організацій. Найважливішим для українців територіальним питанням, що його розв’язала війна, було включення Західної України з територією 110 тис. кв. км. І населенням понад 7 млн осіб до складу СРСР. Проте Україна була вкрай виснаженою і відроджувалась повільно. Продовжувалися депортація українців з території Закарпаття, виселення уркаїнців і поляків з Західної України, а також репресії проти греко-католицької церкви.

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. закріпив своє становище Микита Хрущов. В Україні в той час дещо втихла кампанія проти українського націоналізму.

Пленум ЦК КПУ усунув 13 червня 1953 р. першого секретаря КПУ Леоніда Мельникова, а на його місце обрав Олексія Кириченка.

У 1954 р. були проведені святкування 300-річчя Переясловської угоди. Єдиним здобутком цього свята було рішення Президії Верховної Ради СРСР 12 лютого 1954 р. про перехід Криму від РСФРР до УРСР.

Після XX зїзду партії та проголошеної Хрущовим однієї з найдраматичніших у радянській історії промов, розпочався процес десталінізації, реабілітації незаконно осуджених. Економічні реформи Хрущова хоч і суперечливі, сприяли піднесенню життєвого рівня людей.

У 60-70 роках у Радянському Союзі політику уряду стала відкрито критикувати дедалі більша кількість людей, яких називали дисидентами і які вимагали ширших громадських, релігій них прав.

Спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, зокрема серед інтелегенції. В Україні національно-культурна діяльність 50-х років сприяла молодій генерації, так званим шістдесятникам. Їх репрезентували письменники Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Вячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий.

Згодом на зміну цій генерації прийшди Ігор Калинець, Василь Стус, Василь Лісовий, Ірина Стасив-Калинець, яким у нових умовах, ще складніших, довелося боротися проти офіційної дискримінаційної політики щодо української культури у національного питання. Створюється нова форма боротьби за національні, політичні права, яку з 60-х років визначають як рух опору. Поряд з цим поширюється самвидавна література, організація страйків, нелегальних політичних організацій. У серпні-вересні 1965 р. пройшла перша велика хвиля арештів українських діячів.

Окремою формою спротиву режимові були підпільні групи, які домагалися не тільки демократичних прав, а й самостійності України. Наприкінці 50-х років у західних областях України виникло кілька нелегальних організацій: Обєднана Партія Визволення України, Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС), створена 1958 р. на Львівщині групою юристів на чолі з Левко Лукяненком. Ця організація вперше у післявоєнній історії склала грунтовну програму українського руху. У ній чітко задекларовано, що Спілка є спадкоємницею ідеї боротьби за самостійність України. Йшлося про легальну боротьбу мирними, конституційними методами за вихід України з СРСР.

У січні-травні 1972 р. проведено другу хвилю арештів в Україні, жертвами яких стали Вячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Василь Стус.

У травні 1972 р. усунено від партійного керівництва Петра Шелеста, якому приписали “недостатню боротьбу з українськими національними проявами”. Першим секрктарем ЦК КПУ став В.Щербицький. Серед керівних кадрів проведено чистку, усунено близьких співробітників Шелеста.

У цей час активізовується боротьба за права людини і національні права України. 9 листопада 1976 року створено Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод, яка мала назву Українська Гельсінська Група (УГГ). До неї вступили Микола Руденко, Олесь бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лукяненко. Проти УГГ комуністична влада застосувала суворі репресії 1977-1978 рр.

В цей час команда Брежнєв-Щербицький здійснювала в Україні масштабну й багатопланову політику русифікації.

Епоха характеризувалася застоєм у сфері економіці, політики, ідеології. Вся величезна імперія втягувалася у всеохоплюючу кризу.

Смерть Л.Брежнєва поклала початок перехідному періодові в радянському керівництві. Для проведення в СРСР нового курсу керівником партії у 1985 р. обрали М.Горбачова.

Активне формування української політичної еліти розпочалася в 1987-1989 рр. і в наступний період. Створюються передумови для проголошення і розбудови української державності.

З приходом до влади М.Горбачова почались еволюційні зміни в політичній системі й ідеології в СРСР, названі демократизіцією. Найбільшого удару тоталітаризму й антидемократичним режимам загалом завдав 1989 р., названий роком “осені східноєвропейських держав”. Одна за одною держави Східної Європи відійшли від тоталітарного режиму і стали на шлях демократії. Була зруйнована берлінська стіна, що стало символом нової ситуації в Східній і Центральній Європі. Вінцем всього цього процесу був крах у 1991 р. одоного з найбільших колоніальних утворень – створеної більшовиками імперії – СРСР.
































XII. Становлення незалежної держави.


Наростання кризових явищ в економіці та соціальній сфері переконало керівництво СРСР в необхідності заміни гасла “більше соціалізму” лейтмотивом “більше демократії”. В оточенні М.Горбачова відбуваються серйозні перестановки.

Створення широкого обєднання на зразок народного фронту стає 1988 р. першочерговим завданням для демократичних сил в Україні. Значну роль в активізації опозиційного руху виконали Українська Гельсінська Спілка (УГС), заснована 1988 р. на основі Української Гельсінської групи.

Першим серед основних принципів УГС стало проголошення “відновлення української державності”. Важливе значення мала пропозиція внести до Конституції статтю громадянство України УГС вимагала негайного конституційного визнання статусу українського мови як державної, гідного суверенної держави, представництва України на міжнародній арені, опіки українського уряду над національними громадами українців в союзних республіках та країнах Східної Європи. УГС виступала за негайне відновлення в складі УРСР Кримської АРСР, а також організоване повернення репресованого за часів сталінського режиму населення автономної республіки.

Важливою була вимога передачі фактичної влади в республіці обраним демократичним шляхом Радам народних депутатів. Безальтернативнативні вибори пропонувалося вважати недійсними.

Для України на той час не були дуже радикальні вимоги. Однак вплив УГС на суспільно-політичне життя республіки не був значним.

Впродовж 1987-1989 рр. в Україні виникає низка неформальних громадсько-політичних обєднань. Серед них активно стає Українська Демократична Спілка, пізніше перейменована в українську Народно-Демократичну Лігу на чолі з Є.Чернишовим. УДС не проіснувала довго як єдине ціле. Переважна частина її членів взяла курс на створення Української народно-демократичної ліги менша частина ввійшла до складу Демократичного Союзу.

Чимале зачення для українського відродження мав національкий Церковний рух. Так, на прикінці 1988 р. і початку 1989 р. на західноукраїнських землях посилюється боротьба за легалізацію Української Греко-Католицької Церкви. Активну діяльність в цьому напрямі проволив комітет захисту УГКЦ на чолі з І.Гелем.

Одночасно відроджувалась і Українська Автокефальна Православна Церква. У лютому 1989 р. в Києві вже працював комітет по відновленню УАПЦ. Його лідери неодноразово підкреслювали відданість справі за незалежну Українську державу.

Ініціатором у створенні першого масового політичного обєднання України стала українська інтелігенція, заснувавши Народний Рух України за перебудову. Ініціативна група, до складу якої ввійшли представники Київського відділення Спілки письменників України та інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР, розробила проект програми Руху.

Впродовж 1989 р. у республіці масово виникають ініціативні групи та первинні осередки НРУ. Громадськість вбачала в майбутній організації гарант подальших демократичних перетворень, перспективу національного відродження України.

8-10 вересня відбувся установчий зїзд у Києві. На зїзд прибуло 1009 делегатів. Головою Руху було обрано Івана Драча. Зїзд затвердив програму і статут НРУ. Головною метою Руху стала побудова в Україні демократичного й гуманного суспільства, відродження української нації, національних традицій народу.

Всезрозтаючий авторитет Руху перетворює його наприкінці 1989 р. у серйозну політичну силу. Користуючись підтримкою всезростаючого національного руху, альянс демократичних сил НРУ здобув на виборах до парламенту в березні 1990 р. 27% місць. Це була вражаюча перемога. Успіх Руху в цих виборах дав йому поштовх до прийняття 6 березня 1990 р. ухвали про те, що тепер його головною метою є створення незалежної демократичної України.

Швидке зростання національних організацій змусило компартію України в умовах втрати авторитету зайняти більш національну позицію. Дійшло до того, що 3 квітня 1990р. ЦК КПУ закликав до встановлення державного суверенітету УРСР, але в складі Радянського Союзу.

Тоді ж під тиском широких кіл громадськості з Конституції СРСР було вилучено статтю 6-ту про керівну роль КПРС. Це дало формальні підстави для запровадження в країні політичного плюралізму. В Україні 1990р. заявили про себе 16 партій. Щоб протистояти комуністичній більшості представники демократичних партій і організацій утворили у республіканському парламенті опозиційну структуру – народну Раду на чолі з академіком І. Юхновським , до складу якої ввійшло 125 депутатів.

Народна Рада розгорнула активну діяльність, спрямовану на підготовку проекту “Декларації про державний суверенітет України.” Цей надзвичайної ваги документ був прийнятий Верховною Радою 16 липня 1990р.

Декларація проголошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки у межах її території, недоторканість і незмінність кордонів, право народу України на володіння , користування і розпорядження національним багатством , самостійного створення банкової , цінової, фінансової, митної і податкової систем.

Як показав подальший розвиток подій, принципи Декларації були несумісні з “новим” союзним договором.

В Україні наростала хвиля протестів проти союзного договору. Верховна Рада УРСР 27 червня 1991р. відклала розгляд договору на вересень. Таким чином, Україна не мала наміру брати участь у призначеній на 20 серпня церемонії підписання Союзного договору.

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991р. розглянула надзвичайно важливе питання про політичну ситуацію в республіці. Сесія прийняла історичний “Акт про незалежність України”.

В наступні дні Президія Верховної Ради України прийняла постанову про департизацію державних органів, установ та організацій про власність компартії України та КПРС на території України, а також Указ про припинення діяльності КПУ.

2 вересня 1991р. був прийнятий Закон України “Про правонаступництво України”. Наголошувалось, що з моменту проголошення незалежності України найвищим органом влади є Верховна Рада України в існуючому депутатському складі. Україна підтвердила зобовязання за міжнародними договорами, укладеними до 24 серпня 1991р.

На всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991р. рішення Верховної Ради дісттало схвалення – понад 90% голосуючих дали стверджувальну відповідь на питання “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?”.Це була рішуча перемога демократичних сил.

Одночасно з референдумом відбулися і вибори Президента України. На найвищий пост Української держави претендувало 6 кандитатів: В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лукяненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл, І. Юхновський. За більшістю голосів – 61.59 % перемогу отримав Л. Кравчук.

У грудні 1991р. на зустрічі керівників Білорусії, Росії та України в Біловежській Пущі було прийнято рішення про створення СНД та денонсацію договору 1922 р. 10 грудня 1991р. верховна Рада України ратифікувала Угоду про співдружність незалежних держав (СНД).

Незалежність України почала швидко наповнюватися реальним змістом. На договірній основі з сусідніми державами були усталені її кордони. Верховна Рада ратифікувала основні міжнародні пакти про права людини. Вони стали невідємною частиною внутрішнього законодавства України. Закон “Про громадянство України” 8 жовтня 1991 р. в Україні встановив єдине громадянство.

Першочерговим завданням вищої влади в Україні постало творення власної армії, дійового інструмента захисту державної незалежності, територіальній цілісності та суверенітету України.

Постановою Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. всі військові формування, дислоковані на території республіки були підпорядковані вищому органу влади – у січні 1992 р. створено Міністерство оборони України, сформована республіканська гвардія.

Як самостійна держава, Україна з перших днів незалежності нама­галася створити свою грошову одиницю. Постановою від 9 вересня 1991 року запроваджувався обіг купонів багаторазового використання.

В середині 1992 року Україна вийшла з рубльовоїзони. Зростання цін на енергоносії привело до інфляції, яка в 1993 році переросла в гіперінфляцію. За 1993 рік купоно-карбованці знецінилися в 103 рази. Такого рівня інфляції на той час не знала жодна країна світу. Жорст­ка дефляційна політика Національного банку України дала змогу на деякий час приборкати інфляцію. Але непослідовність в проведенні ринкових перетворень тільки посилила економічну кризу.. У грудні 1993 року інфляція перевищувала 90%.

Економічна криза призвела до гострої політичної кризи. 24 верес­ня 1993 року Верховна Рада прийняла рішення про призначення на 24 березня 1994 року дострокових виборів парламенту. Одночасно, на 26 червня 1994 року були призначені вибори Президента.

На виборах, що проходили у два тури з 27 березня по 10 квітня 1994 року було обрано 338 народних депутатів. Половину всіх місць було віддано політичним партіям. Найбільше місць отримали кому­ністи — 101, СПУ і СелПУ — здобули відповідно 14 і 18 мандатів, Рух — 20. Інші партії мали від 1 до 9 представників у Верховній Раді.

Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори. На посаду Президента було зареєстровано 7 кандидатів. Го­ловна боротьба розгорнулася між Л. Кравчуком, який набрав у пер­шому турі 37,68% голосів, і Л. Кучмою — 31,25%. У другому турі, який відбувся 10 липня 1994 року, Л. Кучма набрав 52,14% голосів, Л. Кравчук — 45,06%. Таким чином, Леонід Кучма став другим все-народно обраним Президентом України.

З обранням нового парламенту і Президента боротьба між зако­нодавчою і виконавчою владою посилюється.

За чотири роки після проголошення Л. Кучмою курсу на ради­кальні реформи в українській економіці намітилися певні позитивні зрушення. В основному вдалося досягти грошової стабілізації. Здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, малу приватизацію, роздержавлення земель. Запроваджено систему неемісійного, ринкового обслуговування бюджетного дефіциту. Зріс експорт українських товарів.

Однак економічну кризу подолати не вдалося. Заборгованість по заробітній платі становить від одного до шести місяців. Загострила­ся проблема безробіття. Продовжується спад промислового вироб­ництва.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД.

Після проголошення незалежності Україна сформувалася як парламентсько-президентська республіка. Президент України був як главою держави, так і главою виконавчої влади. За Конституцією України 1996 року Україна за формою правління стає президентсько- парламентською республікою.

За державним ладом Україна е унітарною державою. Адміністра­тивно-територіальними одиницями України є: область, район, місто, селище і сільрада. Особливий статус має Автономна Республіка Крим, яка є невідємною складовою частиною України і в межах повнова­жень, визначених Конституцією У країни, вирішує питання, віднесені до її відання.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінниць­ка, Волинська, Дніпропетровська, Донецька. Житомирська, Закар­патська, Запорізька. Івано-Франківська, Київська. Кіровоградська, Луганська. Львівська. Миколаївська, Одеська. Полтавська. Рівненсь­ка, Сумська, Тернопільська. Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севасто­поль.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається відповідними законами України.

За державним режимом Україна є демократичною, соціальною, правовою державою. Конституційний лад України будується за принципом приорітету прав ісвобод людини і громадянина.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.


За Конституцією України 1996 року єдиним органом законодав­чої влади в Україні є Верховна Рада.

Конституційний склад Верховної Ради становить 450 народних де­путатів України, які обираються на основі загального, рівного і пря­мого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чо­тири роки. Вибори до Верховної Ради здійснюються на підставі Закону "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 року. Верховна Рада правомочна розглядати і вирішувати будь-які питан­ня, не віднесені до компетенції органів виконавчої або судової влади.

Порядок роботи Верховної Ради України визначається її регла­ментом, прийнятим 27 липня 1994 року. Верховна Рада України пра­цює сесійно.

Верховна Рада обирає зі свого складу Голову Верховної Ради Ук­раїни, який: веде засідання парламенту; організує підготовку питань для розгляду на засіданнях Верховної Ради України; підписує акти, прийняті Верховною Радою; представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організує роботу апарату Верховної Ради Ук­раїни.

Верховна Рада України затверджує перелік комітетів, які здійсню­ють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають пи­тання, що виносяться на розгляд Верховної Ради.

Повноваження Верховної Ради визначені Конституцією України (ст. 85).

Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу.

Президент Українт є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності Украї­ни, додержання Конституції України, прав і свобод людини і грома­дянина.

Президент України є ланкою, що зв'язує законодавчу і виконавчу владу. Президентом України може бути громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє дер­жавною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два терміни підряд.

Повноваження Президента визначені Конституцією України (ст. 106). Президент України може бути усунутий з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Президент України на основі та на виконання Конституції і за­конів України видає укази і розпорядження.

Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Очолює Кабінет Міністрів — прем'єр-міністр України.

Повноваження Кабінету Міністрів передбачені Конституцією Ук­раїни (ст. 116). Кабінет міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обовязковими для виконан­ня. За Конституцією Кабінет Міністрів України обєднує і направляє роботу міністерств і інших центральних органів виконавчої влади. Управління окремими областями і сферами житія республіки здійсню­ють міністерства та інші центральні органи виконавчої влади —дер­жавні комітети, відомства і служби. Вони діють на підставі "Загаль­ного положення про міністерство, інший центральний орган держав­ної виконавчої влади України", затвердженого Указом Президента України від 12 березня 1996 року. Центральний орган державної ви­конавчої влади здійснює свою діяльність через підпорядковані йому обласні і районні відділи і управління.

7 липня 1997 року Президент України підписав указ "Про держав­ну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи". Комі­сія мала виробити концепцію реформи, визначити організаційно-пра­вові засади, стратегію і тактику її проведення, розробити конкретні механізми і терміни впровадження адміністративної реформи. На комісію лягала також підгоювка пропозицій щодо: сіртктури органів виконавчої влади з поступовим переходом від галузевого до функці­онального принципу побудови міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, що має призвести до спрощення і підвищення ефективності управління, скорочення непотрібних ланок уп­равління; запровадження дійової системи державного контролю; пе­ребудови державної фінансової системи, структури, функцій і методів діяльності місцевих органів виконавчої влади; дерегуляції та спро­щення системи управлінських послуг, які надаються на різних рівнях виконавчої влади фізичним та юридичним особам; удосконалення законодавчої бази адміністративних правовідносин, економічних за­сад діяльності органів державної влади, впровадження дійових адмі­ністративних процедур; запровадження в Україні раціонального ад­міністративно-територіального поділу; реформування системи підго­товки та перепідготовки управлінських кадрів; експертна оцінка кон­цепцій і проектів нормативно-нравових актів, спрямованих на ство­рення правової бази адміністративної реформи; аналіз діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для здійснення адміністративної реформи та надання допомоги в її про­веденні; розгляд пропозицій і програм наукового, матеріально-тех­нічного, кадрового та фінансового забезпечення адміністративної ре­форми.

Місцева влада. За роки незалежності декілька раз змінювалася концепція органів місцевої влади. У березні 1992 року був прийнятий Закон "Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування", за яким діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та регіонального самоврядування, а виконавчі функції передавалися представникам Президента України в облас­тях і районах, а також у містах Києві та Севастополі. Реформування місцевої влади було припинено 3 лютої о 1994 року, коли Верховна Рада прийняла Закон "Про формування місцевих органів влади і са­моврядування" і повернула владу на місцях Радам та їх виконкомам.

Після прийняття Конституції України виконавчу владу в облас­тях і районах, містах Києві та Севастополі було передано місцевим державним адміністраціям, які є підзвітними і підконтрольними орга­нам виконавчої влади вищого рівня.

Повноваження місцевих державних адміністрацій визначені Кон­ституцією України (ст. 119).

Конституція України окремий розділ присвятила місцевому само­врядуванню. Положення Конституції про місцеве самоврядування отримали розвиток у Законі "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та об­ласні ради. Питання організації управління районами в містах нале­жить до компетенції міських рад. Сільські, селищні, міські ради мо­жуть дозволити за ініціативою жителів створювати будинкові, ву­личні, квартальні та інші органи самоорганізації населення.

Вибори депутатів і голів місцевих рад здійснюються на підставі Закону України "Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних в містах, обласних Рад" від 24 лютого 1994 року.

Компетенція органів місцевого самоврядування визначена Кон­ституцією України (ст. 143) і Законом "Про місцеве самоврядування в Україні".

Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визна­чених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконан­ня на відповідній території.

СУДОВА СИСТЕМА І ІНШІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ.

Невід'ємною складовою частиною побудови демократичної пра­вової держави є проведення судової реформи.

У квітні 1992 року Верховна Рада схвалила Концепцію судово-правової реформи. Судочинство в Україні мало здійснюватися Кон­ституційним Судом і судами загальної юрисдикції.

Організація, порядок діяльності і компетенція судів загальної юрис­дикції визначалися Конституцією України, Законами України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року, "Про арбітражний суд" від 4 червня 1991 року, "Про організацію судового самоврядування" від 2 лютого 1994 року та ін.

Вищим судом цієї системи є Верховний Суд України, який здійснює нагляд за судовою діяльністю судів республіки.

Другу ланку судової системи складають Верховний Суд АРК, об­ласні, Київський і Севастопольський міські суди.

Основною ланкою судової системи є районні (міські), міжрайонні (окружні) с\ди. Вони розглядують 6ільшу частину кримінальних і цивільних справ.

До системи судів загальної юрисдикції входять також спеціалізо­вані суди —воєнні і арбітражні.

Воєнні суди здійснюють правосуддя в Збройних силах України і інших військових формуваннях. В Україні створені воєнні суди гарні­зонів, регіонів і Військово-Морських сил.

В 1991 році в Україні були скасовані арбітражні органи в системі центрального управління, а натомість створенні єдині арбітражні су­ди, які здійснюють правосуддя в господарських відносинах. Вони роз­глядають всі господарські справи, які виникають між юридичними особами, державними і іншими організаціями.

Систему арбітражних судів в Україні складають Вищий арбітраж­ний суд України, Арбітражний суд АРК, обласні, Київський і Севас­топольський міські арбітражні суди.

З прийняттям Основного Закону утворено якісно нову інституцію у системі державних органів — Конституційний Суд. Його діяльність спрямована на посилення конституційного контролю в усіх без ви­нятку сферах, стабілізацію і зміцнення конституційного ладу, утвер­дження принципу верховенства права та найвищої юридичної сили Конституції, прямої дії її норм, забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Конституційний Суд України діє на основі положень про нього, закріплених у розділі XII Конституції, Закону України від 16 жовтня 1996 року "Про Конституційний Суд України" та затвердженого ним регламенту.

Конституційний Суд є окремим, незалежним від судів загальної юрисдикції, єдиним в Україні органом конституційної юрисдикції. Його функція полягає у вирішенні питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, а також офіційному тлумаченні Конституції та законів.

Субєктами звернень до Конституційного Суду можуть бути Пре­зидент України, не менш як 45 народних депутатів України, Верхов­ний Суд України, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Окремі громадяни можуть звертатися до Конституційного Суду не безпосередньо, а через уповноваженого Верховної Ради з прав лю­дини, на якого покладено здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів, які призна­чаються у рівній кількості (по шість) відповідно Президентом України. Верховною Радою та заїздом суддів України терміном на 9 років без права бути призначеними на повторний термін. Голова Консти­туційного Суду обирається самими суддями із свого складу шляхом таємного голосування на трирічний термін без права бути переобра­ним.

Основні положення організації і функціонування прокурорської системи регламентовані в Конституції і Законі України "Про проку­ратуру" від 5 листопада 1991 року. Прокурорська система України складається з Генеральної прокуратури України, прокуратури АРК, обласних, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міських, районних, міжрайонних, спеціалізованих прокуратур.

До спеціалізованих прокуратур відносяться воєнні, транспортні, природоохоронні, прокуратури за наглядом за дотриманням кримі­нально-виконавчого законодавства.

Очолює систему Генеральний прокурор України.

Одним з головних підрозділів органів внутрішніх справ, які здійснюють охорону громадського порядку і боротьбу зі злочинні­стю в Україні е міліція. Правову основу їїдіяльності становить Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року. В цьому Законі впер­ше комплексно регламентований правовий статус міліції, яка визна­чається як державний озброєний орган виконавчої влади, який захи­щає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне довкілля, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Міліція виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-роз-шукову, кримінально-процесуальну, виконавчу і охоронну функції.

Вона складається з наступних підрозділів: кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, транспортна міліція, державтоінспекція, міліція охорони, спеціальна міліція.

В своїй діяльності міліція підпорядкована Міністерству внутрішніх справ України. На покращення роботи органів міліції спрямований Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 люто­го 1992 року.

Державним правоохоронним органом спеціального призначення є Служба безпеки У країни, її головне завдання — забезпечити дер­жавну безпеку України. СБУ підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України. Організація і діяльність Служ-би безпеки України регламентовані Законом України "Про Службу безпеки України" віл 25 березня 1992 року.

Адвокатура не є державним органом, не входить до системи органів держави і її відношення до системи правоохоронних органів пояс­нюється тільки логікою її функціональної діяльності, спрямованої на сприяння захисту прав, свобод і представлення законних інтересів фізичних і юридичних осіб, надання їм іншої юридичної допомоги. Адвокатура — це добровільне професійне громадське обєднання, незалежне від органів держави.

Діяльність адвокатури регламентується Законом України "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 року.

Закон виокремлює різні організаційні форми і види діяльності ад­вокатури. Зокрема, адвокат має право займатися адвокатською діяль­ністю індивідуально, відкривати своє адвокатське бюро, об'єднува­тися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори і інші адвокатські обєднання.





Висновок.


Півторатисячолітній шлях державно-правової традиції українсь­кого народу позаду. Шлях злетів і падінь, перемог і поразок, досяг­нень і прикрих помилок. Головне в тому, що навіть періоди розривів в єдиному діалектичному ланцюзі державно-правового розвитку не знищили тяглості українського народу до національної державності. Особливості національного характеру державотворчого процесу прослідковуються в історичних формах правління, виборності органів влади і управління, судочинстві. Ми можемо говорити про на­явність таких рис державотворення як пріоритетність колективних засад над індивідуальними, сплетіння запозичених і національних традицій, правовий нігілізм і широку ініціативу судів.

Позаду залишилася півторатисячолітня історія української державності і вісім років незалежної України.

Розбудова самостійної держави — тривалий і складний процес. Україна настирливо веде пошуки власного історичного шляху. В держапному будівництві є і здобуїки, і прорахунки. Найбільшим досягненням молодої демократії республіки є прийняття Конституції України. Чималими є здобутки у сфері зовнішніх відносин. Україна стала рівноправним членом світової спільноти. Майже завершено процес реформування державного механізму, але не ліквідовані про­тиріччя між законодавчою і виконавчою гілками влади. Значні зміни відбулися в судовій системі, в інших правоохоронних органах. Не припиняється кропітка робота з формування законодавства. За роки незалежності Верховна Рада України прийняла близько 600 законів. В умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя. Створення нових законодавчих актів, внесення змін і до­повнень до чинного законодавства часто здійснювалося на недостат­ньому науковому і юридично-технічному рівні…

життя триває, пудується наша держава, і якою вона буде залежить тількі від нас.







Список використаної літератури.







  1. Я.Малик, Б.Вол, В.Чуприна “Історія української державності” – Львів 1995 р. – стр. 3-15, 28, 38-49.

  2. С.Кульчицький, М.Настюк, Б.Тищик “Історія держави і права України” – Львів 1996 р. – стр. 7-10, 17-31, 145-172.

  3. А.Панюк, М.Рожик “Історія становлення української державності” – Львів 1995 р. – стр. 32-34, 41-45, 98-140.

  4. О.Шевченко “Історія держави і права України” – Київ 1996 р. – стр. 68-78.

  5. Хрестоматія “Історія держави і права України” за ред. О.Шевченка – Київ 1996 р. – стр. 78-80, 81-83, 110-115.

  6. С.Грабовський, Л.Шкляр “Нариси з історії українського державотворення” – Київ 1995 р. – стр. 96-115, 168-179.

  7. Хрестоматія з історії держави і права України” том 1, за ред. В.Гончаренка – Киів 1997 р. – стр. 29-39, 145-145, 155-157, 163-167, 171-173, 216-217.

  8. Хрестоматія з історії держави і права України” том 2, за ред. В.Гончаренка – Киів 1997 р. – стр. 10-13, 21-24, 28-32, 36-40, 44-47, 52-61, 74-75, 98-99, 100-102, 176-178, 685-689, 704-707.

  9. П.Музиченко “Історія держави і права України” – Одеса 1998 р., чистина 2 – стр. 237-256.











1 Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна «Історія української державності» стр. 12

2 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В. Гончаренка, стр. 29-39

3 А.Панюк, М.Рожик «Історія становлення української державності» стр. 43

4 Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр. 78-80

5 Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр. 81-83

6 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В.Гончаренка, стр. 145-146

7 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В.Гончаренка, стр. 155-157

8 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В.Гончаренка, стр. 157-159

9 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В.Гончаренка, стр. 163-167

10 Я.Малик, Б.Вол, В.Чуприна «Історія української державності» стр. 41

11«Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В.Гончаренка, стр. 171-173

12 Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр. 110-113

13 Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр. 113-115

14 Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр. 118-128

15 С.Кульчицький, М.Настюк, Б.Тищик «Історія держави і права України» стр. 155

16 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 10-13

17 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 21-24

18 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 28-29

19 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 29-32

20 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 36-40

21 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 52-61

22 С.Кульчицький, М.Настюк, Б.Тищик «Історія держави і права України» стр. 167

23 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 98-99

24 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 100-101

25 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 101-102

26 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 74-75

27 А.Панюк, М.Рожик «Історія сьановлення української державності» стр. 105

28 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 176-178


Случайные файлы

Файл
26256-1.rtf
114086.rtf
25752-1.rtf
93814.rtf
10912-1.rtf