Яворницкий Дмитрий Иванович - деятель культуры и искусства (50951)

Посмотреть архив целиком

Яворницкий Дмитрий Иванович





Памятник Д.И. Яворницкому возле Исторического музея

Дом-музей Д.И. Яворницкого

Дмитрий Иванович Яворницкий



Дмитрий Иванович Яворницкий (1855 - 1940) - ученый необычайно широкого диапазона: историк, археолог, этнограф, фольклорист, лексикограф, писатель. Непревзойденный исследователь истории запорожского казачества, Д. И. Яворницкий опубликовал около 50 научных работ. Среди них такие фундаментальные труды, как трехтомная «История запорожских казаков» (первый том вышел в 1892 г., второй в 1894 г. и третий в 1897 г.), двухтомный труд «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (1888г.), «Очерки по истории запорожских казаков и Новороссийского края» (1889 г.), «Вольности запорожских казаков», «Историко-топографический очерк» (1890 г. ), «Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман войска запорожского низовых казаков» (1894 г.), «По следам запорожцев» (1898 г.), двухтомник «Источники для истории запорожских казаков» (1903 г.), «Запорожцы в поэзии Т. Г. Шевченко» (1912 г.), «До Історії степовоїУкраїни» (1929 г.). Д. И. Яворницкий читал лекции по русской истории в Варшавском (в 1895 – 1896 годах) и Московском (в 1896 – 1905) университетах.


В 1901 году за труд «История Запорожских козаков» том 1 Дмитрию Ивановичу Казанским университетом была присуждена ученая степень магистра российской истории. В 1902 году на базе коллекций Фабра и Поля в Екатеринославе был основан Областной музей первым директором которого стал Д. И. Яворницкий. В декабре 1910 года в пригороде Екатеринослава – в Мануйловке открылся дом «Просвиты». Д. И. Яворницкий был центральной фигурой в деятельности «Просвиты».


Значительная заслуга Д. И. Яворницкого как археолога, который первым провел систематические раскопки и изучение археологических памятников Приднепровья, в частности, на днепровских порогах.


16 апреля 1929 года Д. И. Яворницкий был избран действительным членом АН УССР. Ныне его именем назван Днепропетровский Исторический музей.

Исторический музей был основан еще в 1849 году как "Музеум древностей Екатеринославской губернии". Становление и развитие музея тесно связано с именем академика Дмитрия Ивановича Яворницкого, который был директором музея более 30 лет с 1902 года. Современное здание музея было построено в 1905 году. В середине 1970-х гг. музей был реконструирован (построено помещение диорамы "Битва за Днепр", значительно расширены площади, и экспозиция).









Дмитро Іванович Яворницький. Біографія


Дмитро Іванович Яворницький... Це ім'я овіяне легендами. З ним пов'язані малоймовірні, на перший погляд (для тих, хто не знав близько вченого), пригоди при розшуках залишків козацької старовини. Копіткий збирач народних переказів і спогадів, він сам став героєм багатьох з них. Його знало і щиро поважало чимало людей. Дружбою з ним пишались. Яскраві публічні виступи на історичну тематику, цікаві, часом інтригуючи публіцистичні та наукові твори - все це приваблювало до нього. Чуйність, відвертість і доброзичливість були характерними рисами дослідника. Протягом довгого життя у Д. І. Яворницького існувало і немало недругів, заздрісників, переслідувачів-урядовців. Деякі з них потім досить вдало використали популярність і славу вченого в своїх корисних інтересах. Але, незважаючи на ніякі перешкоди, вже в кінці минулого століття зійшла його зірка, коли він набув широкої відомості на Україні - на любій серцю батьківщині, де за палку пристрасть до історії Запорізької Січі трудові люди нарекли Дмитра Івановича "запорізьким батьком".

Характеризуючи багатогранну діяльність Яворницького, видатний український радянський поет-академік М. Т. Рильський влучно відзначив: "Це був учений і діяч з дуже широким колом інтересів: історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник-прозаїк, що пробував свої сили й у віршуванні. Але в центрі його уваги була історія Запоріжжя, в яке він був по-юнацькому закоханий". На думку Рильського, "запорозький характерник" (так по-доброму він називав Яворницького) - це "одна з найсвоєрідніших постатей і один із найцільніших характерів".

Така багатоплановість творчих пошуків, неординарність мислення, причетність до найбільш важливих питань суспільного життя, зрозуміло, не могли б розвиватись поза різнобічних контактів і стосунків з представниками тогочасної передової інтелігенції. В різний час він зустрічався чи листувався з провідними діячами науки і культури: Л. М. Толстим, М. І. Костомаровим, І. Ю. Рєпіним, М. Л. Кропивницьким, М. К. Садовським, П. К. Саксаганським, В. В. Стасовим, О. І. Купріним, М. В. Лисенком, М. М. Коцюбинським, А. П. Цеховим, О. М. Горьким та іншими. Багато з них звертались до Дмитра Івановича за фаховими консультаціями. Він же, в свою чергу, шукав у своїх друзів і знайомих поради та підтримку.

Говорячи про визначний талант якоїсь певної особи, ми, звичайно, не можемо не зацікавитися тим живлячим ґрунтом, на якому він зріс, а також тим суспільним середовищем, де сформувався світогляд тієї людини. Конкретно це стосується і Д. І. Яворницького, який в своїх поглядах еволюціонував від позиції ліберально-буржуазного вченого до повного визнання Радянської влади, їй він вірно служив до останніх днів життя науковими пошуками та активною участю в соціалістичному будівництві.

Метричний запис сухо зафіксував, що в родині сільського диякона с. Соснівки Харківського повіту (нині с. Борисівка Дергачівського району Харківської області) 7 листопада (25 жовтня за старим стилем) 1885 року народився Дмитро, Іванів син, Яворницький. Початкову освіту він здобув удома. Батько часто читав йому літературні твори на історичну тематику, зокрема М. В. Гоголя, а також поезії Т. Г. Шевченка. З переказів, легенд, українських народних пісень і дум, почутих від бабусі, він довідувався про побут, звичаї й ратні подвиги запорізьких козаків та їх ватажків. Перші юнацькі враження виявились незабутніми. Так, читання "Тараса Бульби" Гоголя, за виразом самого хлопця, "кинуло" в його "серце ціле полум'я страсті" до героїв книги, до всього, що було пов'язане з Запорізькою Січчю.

Після опанування "домашньої науки" юнак поїхав до Харкова здобувати середню освіту. Під час навчання в школі з ним трапився прикрий випадок, про який він потім з досадою згадуватиме не один раз. З цього приводу він якось написав: "Дід і батько мій писалися Яворницький, а мені у школі якийсь дурень причепив букву "Е" і вийшов я Еварницький, а воно на ділі "явор", дерево таке, що здається на клена, тільки лист зеленіший, з зубцями на кінцях і більше від листа клена". Ось чому на більшості праць, опублікованих Дмитром Івановичем, стоїть прізвище Еварницький (до 1917 р.).

Закінчивши повітову школу в 1874 році, Яворницький три роки провчився в Харківській духовній семінарії. Очевидно, тут не обійшлося без впливу батька-священнослужителя. Проте, не довчившись двох останніх богословських класів, він без особливого жалю залишив стіни семінарії і в тому ж 1877 році успішно склав іспити на історико-філологічний факультет Харківського університету. Будучи студентом вищого закладу, молодий дослідник відразу включився в кипучий науковий пошук: почав збирати і вивчати спеціальну літературу, опрацьовувати джерела з історії запорізьких козаків. У 1881 році Яворницький з успіхом закінчив університет і одержав можливість залишитись у ньому для підготовки до викладацької роботи на кафедрі російської історії. Але його жагуче бажання дослідити і висвітлити на сторінках своїх праць запорізьку давнину не обминули складні наслідки. Перші ж публікації Дмитра Івановича з цієї проблематики викликали різке невдоволення консервативно настроєних істориків і безпосереднього керівництва, привернули особливу увагу царських сановників. У зв'язку з цим його було проголошено "сепаратистом" І позбавлено права викладати в університеті. Як до цього поставився сам Д. І. Яворницький, видно з його листа до вчителя Полтавської гімназії Г. І. Маркевича від 4 жовтня 1884 року: "Якби Ви знали, як я люблю своє Запоріжжя і його сердешних сіромах?! Все готовий залишити, з усім готовий розлучитися, лише б тільки одна моя нога могла стояти на священній для мене землі! До речі, це так. Але що ж з того? Невже я сепаратист? І не думав і не думаю бути сепаратистом".

У 1885 році через обставини, що склалися в університеті, без будь-яких матеріальних засобів до існування Дмитро Іванович був змушений залишити Харків і переїхати до Петербурга, щоб читати там у гімназії та на педагогічних курсах лекції з історії. Фізичні й розумові перевантаження, нестатки, сімейні ускладнення привели до того, що в 28 років він майже весь став сивим. У Петербурзі царські органи влади продовжували переслідувати його за роботу по вивченню й пропаганді історії українського народу. Незважаючи на все це, вчений, як і раніше, кожного літа виїжджав на Запоріжжя і проводив там археологічні розкопки. У 1892 році Яворницького об'явили політично неблагонадійним і вислали до Ташкента без права займатися викладацькою діяльністю. Але і в Середній Азії він не припиняв дослідницької роботи. Про це свідчить вихід у світ його праці "Путівник по Середній Азії в археологічному та історичному відношенні від Баку до Ташкента" (1893).

Три тяжких роки він провів у Середній Азії у засланні та один рік у Варшаві, де працював позаштатним чиновником особливих доручень при Казенній палаті. Лише в 1897 році, після довгих поневірянь, Яворницькому нарешті знову вдалося зайнятися наукою. На цей раз він одержав посаду приват-доцента в Московському університеті на кафедрі історії Росії. Тут Дмитро Іванович читав лекції з історії українського козацтва, розповідав про археологічні експедиції на Запоріжжя. Але й у Московському університеті складались не дуже сприятливі умови для наукової роботи: позначилось негативне ставлення до його предмета реакційне настроєної професури. Тому захист магістерської дисертації, який він запланував, було вирішено проводити в Казанському університеті (1901). На захист вчений представив виправлений і допрацьований перший том "Історії запорізьких козаків", який вийшов у Москві в 1900 році другим виданням (перше здійснене в 1892 році у Петербурзі). При обговоренні дисертації не обійшлося без гострої, часом упередженої полеміки, з якої Дмитро Іванович вийшов переможцем. Більшістю голосів йому присудили наукове звання магістра російської історії.

Приблизно в ті роки він часто їздив по різних містах (Петербург, Катеринослав, Чернігів, Феодосія, Бердянськ та інші), де виступав з публічними лекціями з улюбленої теми. В них нерідко критикувалася антинародна політика царського уряду.

Популярність вченого поступово зростала. Цьому багато в чому сприяла його ґрунтовна обізнаність з першоджерелами, їх глибокий і вдумливий аналіз. У пошуках усе нових і нових фактів та даних з історії Запорізької Січі він відважився відвідати навіть далекі сховища документів у Персії, Палестині, Туреччині, Польщі. Добре вивчив фонди архівів Москви, Києва, Соловецького монастиря і т. д.

Мабуть, враховуючи все це, земська управа і наукове товариство Катеринослава запросили Д. І. Яворницького на посаду директора крайового історичного музею, що мав офіційну назву Музею старожитностей Катеринославської губернії (1905). Залишити роботу в Московському університеті примусило і вкрай погане матеріальне становище. "Я, як і раніше,- писав він в одному з листів до художника І. Ю. Рєпіна, - злидняк".

Для музею, який став для вченого ніби рідним домом, Яворницький зробив дуже багато. Значну кількість експонатів директор придбав на власні кошти. Серед них - козацький і селянський одяг, зброя, давні рукописи, монети, цінні художні полотна тощо. На той час запорізька тематика в музеї була представлена найбагатшою в країні й за її межами. Всього Яворницькому пощастило зібрати понад 75 тисяч експонатів. Деякі з них зараз становлять унікальні колекції. Коли в 1927 році музей відвідав народний комісар освіти УРСР М. О. Скрипник, він залишив у книзі для відвідувачів такий характерний запис: "...Оглянув Крайовий музей і заслухав пояснення його фундатора проф. Яворницького. Один з найліпших музеїв України. Сила зразків запорізької старовини; безліч любові і праці вкладено в нього".


Протягом життя Д. І. Яворницький написав близько 150 праць. Не всі вони витримали випробування часом. Найголовнішими з них є вже згадувана "Історія запорізьких козаків" (1892 - 1897), "Вольності запорізьких козаків" (1898), "Число і порядок запорізьких січей з топографічним нарисом Запоріжжя" (1884), "Іван Дмитрович Сірко - славний кошовий отаман війська запорізьких низових козаків" (1894) та інші. Зібравши численний фольклорний, етнографічний і лексикографічний матеріал, він підготував і опублікував розвідки: "Запоріжжя в залишках старовини та переказах народу" (1888), "Малоросійські народні пісні, зібрані в 1878-1905 рр." (1906) та інші. В них автор яскраво зобразив життя запорізьких козаків, відзначив фізико-географічні умови краю, встановив місце розташування та кордони всіх Січей, навіть описав козацькі поштові зв'язки та письмо. Крім того, Яворницький показав роль і участь запорожців у військових подіях, їх взаємовідносини з сусідами, визначив керівну роль Богдана Хмельницького та інших представників старшини, висвітлив політику царського уряду щодо населення Січі. В його працях містяться також важливі матеріали з історичної топографії та етнографії Запоріжжя, що високо оцінив І. Я. Франко.

Разом з тим у багатьох публікаціях вченого спостерігається значна ідеалізація суспільно-політичного устрою на Запорізькій Січі, помітні поспішність як у підборі джерельної бази, так і у висновках, впадає в око непослідовність і суперечливість окремих думок та положень. Зокрема, це стосується оцінки діяльності деяких козацьких старшин (І. Мазепи, К. Гордієнка і т. д.). Іноді автор некритично використовує сумнівні, навіть на перший погляд, джерела - перекази старожитців, народні легенди тощо. В текстах зустрічаються неточні чи зовсім невірні посилання на спеціальну літературу, літописи, мемуари. Часом складається враження, ніби частина фактів, залучених істориком, написана просто по пам'яті, яка його дуже підвела. Ось чому цілий ряд концепцій Д. І. Яворницького, а також конкретний документальний матеріал, наведений в працях дослідника, вимагають критичного ставлення та відповідних уточнень.

Дмитро Іванович був відомий також як письменник. У 1907 році побачив світ написаний ним роман "За чужий гріх", а у 1910 році - збірка поезій "Вечірні зорі". В них автор прагнув показати картини життя різних верств суспільства XIX - початку XX століття, змалювати тяжке становище народних мас. У повісті "Де люди - там і лихо" він відверто виступає проти політики царизму в робочому і селянському питаннях, гостро засуджує жорстокість сановників у роки першої російської революції.

Велике значення і сьогодні мають записані ним історичні пісні й думи українського народу. Окремі з них ми зараз знаємо лише завдяки Д. І. Яворницькому.

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції Яворницький не залишив керування історичним музеєм у Дніпропетровську і одночасно викладав в Інституті народної освіти (1920 - 1933), де продовжував розробляти історію Запорізької Січі, займався проблемами краєзнавства. У 1937 році Президія АН УРСР присудила йому вчений ступінь доктора історичних наук.

За значні досягнення в справі розвитку історичної науки на Україні в 1924 році Д. І. Яворницький був обраний членом-кореспондентом, а в 1929 році - академіком АН УРСР.

Помер вчений 5 серпня 1940 року у Дніпропетровську, де і був похований на міському кладовищі. Але в 1961 році його останки перенесено на територію Дніпропетровського історичного музею. Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР музеєві присвоєно ім'я Д. І. Яворницького. В наші дні оголошено збір коштів на спорудження пам'ятника визначному досліднику, якого А. В. Луначарський назвав людиною, "повною любові і знань".


Случайные файлы

Файл
88691.doc
17039.rtf
102384.rtf
184356.doc
ГОСТ 23407-78.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.