Економічне вчення А. Сміта


Адам Сміт (1723—1790) — видатний англійський економіст мануфактурного періоду. У його працях і в працях його послідовни­ка Д. Рікардо класична політична економія досягла найвищого роз­витку.

Народився А.Сміт у шотландському місті Керколді в родині мит­ного чиновника. Навчався в університетах Глазго і Оксфорда, де вивчав філософію, літературу, історію, фізику, математику. 1751 р. був обраний професором університету в Глазго і згодом очолив там кафедру моральної філософії. 1764 р. Сміт залишає університет і стає вихователем англійського герцога Баклю, з яким подорожує протягом трьох років. Перебуваючи у Франції, Сміт знайомиться з енциклопедистами і фізіократами. Повернувшись до Англії, він осе­ляється в рідному місті Керколді, де працює над книжкою «Дослі­дження про природу і причини багатства народів», її було опубліко­вано 1776 р. і вона здобула Смітові світову славу. Його стали називати «шотландським мудрецем», творцем нової науки — полі­тичної економії. Останні роки свого життя Сміт був митним коміса­ром Шотландії.

Наслідуючи філософів-просвітителів, які за вихідний пункт своєї системи брали «соціальну людину», Сміт ставить перед собою нау­кове завдання ЇЇ комплексного дослідження. У своїх працях він роз­глядає окремі аспекти, сторони людської природи: моральні, гро­мадські, економічні. У «Багатстві народів», зокрема, Сміт досліджує «людину економічну», однак не ізолює ЇЇ від двох інших аспектів людської природи.

Метод, який застосовує Сміт, можна назвати дедуктивно-індук­тивним. Він аналізує як внутрішні закономірності економічних явищ, так і описує їхні зовнішні прояви. Працям Сміта притаманні системність, історизм і еволюціонізм. Щодо історизму, який запере­чувався в марксистській літературі (на тій підставі, що Сміт трактує капіталізм як вічний спосіб виробництва), то він проявляється в тім, що Сміт визнає зміни звичаїв, інститутів, економічних категорій, неоднаковість таких у різних народів, і вважає, що вивчення й пі­знання їх можливе лише в процесі еволюції.

Суспільство Сміт розглядає як сукупність індивідів, що наділені від природи певними властивостями, які наперед визначають їхню економічну поведінку. Головними є такі, як трудове походжен­ня життєвих благ, схильність до обміну послугами або результа­тами своєї праці, егоїстичні інтереси — намагання поліпшити своє становище.

Трудове походження життєвих благ змушує людину жертвувати заради них «своїм дозвіллям, свободою, спокоєм»1. Схильність до обміну, «схильність міняти,, вимінювати, обмінювати один предмет на інший»2 — одна з вирішальних ознак людської природи. Вона зумовлює те, що люди через поділ праці концентрують свою діяль­ність на якійсь певній її формі, що підвищує ЇЇ продуктивність. Ке­руючись егоїстичними інтересами, пошуком особистої вигоди, лю­дина оптимізує свої зусилля, а це обертається на вигоду для всього суспільства.

Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної еко­номії про «природний порядок», Сміт звільняє його від феодальних нашарувань. Він підкреслює, що за умов «природного порядку» (ві­льної конкуренції) складною взаємодією господарської діяльності людей керує «невидима рука», тобто економічне життя людей під­порядковується об'єктивним закономірностям. У трактуванні «при­родного порядку» Сміт виходить з двох принципів: об'єктивної за­кономірності природи — дії об'єктивних законів природи — «невидимої руки» і «природної свободи» людини.

Дія об'єктивних законів спрямована на благо людини. Проте благотворність дії об'єктивних законів не абсолютна. Вона передба­чає певні соціальні умови, а саме — природну свободу людини, яка проявляється в можливостях кожної людини (за умов дотримання нею «законів справедливості») вільно захищати власні інтереси. Лише за цих обставин природна поведінка людини збігатиметься з дією природних сил, «невидимої руки», тобто із законами природи.

У концепціях наступників А.Сміта — Рікардо, Сен-Сімона й особливо К.Маркса — саме ця теза відсутня. У них залишилась ли­ше об'єктивна закономірність, що керує поведінкою людини.

Ідею природного порядку Сміт поширює І на діяльність держави. Він є прихильником економічного лібералізму, вільної гри госпо­дарських сил, невтручання держави в економічне життя. Але разом з тим Сміт визнає роль держави у виконанні нею таких функцій, як оборона країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадських установ тощо. Він також висловлювався за державне регулювання норми процента й мінімуму заробітної плати.

Поділ праці і гроші. Свій твір А. Сміт починає з розгляду поділу праці. Це не випадково, адже він — економіст мануфактурного пе­ріоду. На відміну від меркантилістів, які вважали, що багатство по­роджується обміном, і фізіократів, які зв'язували Його із сільським господарством, Сміт чітко називає першоджерело багатства — пра­цю. Вступ до свого твору він починає так: «Щорічна праця кожного народу становить первісний фонд, який доставляє йому всі життєво необхідні предмети і зручності, що споживаються ним протягом ро­ку і складаються завжди або з безпосередніх продуктів цієї праці, або з того, що одержується в обмін на ці продукти в інших наро­дів»1. Але кількість цих продуктів, продовжує Сміт, залежить від кількості праці, що функціонує у виробництві, і від майстерності робітника, рівень якої є результатом поділу праці. Вирішальним фактором зростання багатства й «загального добробуту» Сміт вва­жає поділ праці, який веде до «величезного збільшення продуктив­ності всіх різнобічних занять і мистецтв» .

Зростання продуктивності праці внаслідок її поділу зумовлюєть­ся: 1) збільшенням вправності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) винаходом і застосуванням механізмів, які полегшують працю і дають змогу одному робітникові виконувати працю кількох.

Надаючи величезного значення поділу праці, Сміт, проте, не ро­зумів його причин. Поділ праці в нього породжується схильністю до обміну. «...Схильність до обміну й була тим, що породило поділ праці»3. Насправді було навпаки: саме поділ праці є передумовою обміну.

Не можна погодитись із зауваженнями критиків А.Сміта, що він, нібито, плутає поділ праці в мануфактурі і суспільстві. Справді, Сміт починає аналіз з поетапного поділу праці в мануфактурі з ви­робництва голок і через фаховий поділ, аналіз економічних функцій класів виходить на суспільний поділ праці. Оскільки, за Смітом, са­ме можливість обміну веде до поділу праці, то міра останнього, пише він, завжди мусить обмежуватись розмірами ринку. Саме розвиток ринку, розвиток шляхів сполучення сприяють тому, що «про­мисли будь-якого роду починають природно розподілятися й удо­сконалюватися» .

Поділ праці й обмін передбачають наявність знаряддя обміну. Таким знаряддям у СмІта є гроші. Виникнення грошей СмІт прави­льно розглядає як об'єктивний процес, а не як результат домовлено­сті виробників. У своїй праці Сміт подає надзвичайно цікавий мате­ріал щодо історії виникнення грошей. Він досить детально простежив цей процес і показав, що гроші — це товар, який від­окремився від маси інших товарів в результаті розвитку обміну. Гроші, як і інші товари, мають вартість, їх Сміт розглядає як засіб, що полегшує обмін.

Визнаючи всі функції грошей, Сміт, проте, головною, визна­чальною називає функцію грошей як засобу обігу. Гроші він назвав «великим колесом обігу» і підкреслив, що вони відрізняються від товарів, які обертаються з їхньою допомогою. На відміну від меркантилістів, які золото і срібло вважали носіями суспільного багатства, Сміт підкреслював, що дохід суспільства — це товари, а не гроші.

Сміт вважає за доцільне заміну золота і срібла паперовими гро­шима для здешевлення обігу. Найбільш придатні для цієї ролі банк­ноти. Загальна сума паперових грошей не може перевищувати кіль­кості золотих і срібних грошей, які вони замінюють. Регулювання кількості паперових грошей в обігу повинні здійснювати банки.

Теорія вартості. Передовсім нагадаємо, що Сміт, як і інші еко­номісти тієї доби, користується терміном «цінність», а не «вартість». Цінність у нього має два значення: корисність і можливість при­дбання інших предметів. Перше він називає «цінністю у споживан­ні», друге — «цінністю в обміні». Це фактичне визнання споживної й мінової вартості. На парадоксі води й діамантів Сміт пояснює різ­ницю між споживною І міновою вартістю. Речі, що мають велику цінність у споживанні, зазначає він, часто мають невелику цінність в обміні, і навпаки. «Нема нічого кориснішого за воду, але за неї на­вряд чи щось купиш і навряд чи одержиш щось в обмін. А діамант майже не має жодної цінності у споживанні, але часто в обмін на нього можна одержати дуже велику кількість інших благ» .

Для з'ясування основних правил, що визначають мінову цінність товарів, Сміт ставить три завдання: 1) визначити справжнє мірило мінової цінності, тобто визначити справжню ціну всіх товарів; 2) показати, з яких частин вона складається; 3) з'ясувати, через які обставини відбувається відхилення ринкової ціни від природної. Мінову, або природну, цінність товару Сміт, як і Петті, визначає через працю. «Праця, — писав він, — є справжнє мірило мінової цін­ності всіх товарів»1. Але на відміну від Петті, який вважав, що праця створює вартість лише в галузі видобутку золота і срібла, і фізіокра­тів, котрі зв'язували цей процес із сільським господарством, Сміт стверджує, що праця є основою цінності в усіх сферах виробництва. Він говорить про рівноцінність усіх видів праці. Сміт розрізняє квалі­фіковану й просту працю і зазначає, що кваліфікована праця в одини­цю часу створює більше цінності, ніж праця проста, некваліфікована.






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.